Владимир Лис - Стара холера

Максим Качула закінчив Оксфордський університет, був економістом за освітою. Майстром спорту з боксу. Власником колекції дорогезної китайської порцеляни. І нащадком, співвласником статків Качули-старшого.

З портрета в Інтернеті стримано, напівіронічно посміхався саме той Максим Качула, який годину тому подарував їй букет квітів, Лізиних улюблених, і запросив на обід у понеділок. Який явно був до неї небайдужим. Був? Справді?

Чим далі читала Ліза, тим більше її кидало то в жар, то в холод. Вона відчувала, що таки нічогісінько не розуміє. Невже вона і є тою Попелюшкою, котра от-от може стати принцесою? Чи це якась гра, якась дика пастка?

А як же її любий Степашко?

Втім, вона сама поставила умову і Максим Качула погодився, що буде тільки обід. Єдиний обід і все. Світ, про який вона прочитала, до якого мимохідь доторкнулася, не для неї. Вона в ньому нічого не розуміє, і слава Богу. Це надто фантастично, аби бути правдою. Справу закрито. І все ж… Все ж… Все ж…

«Доживемо до понеділка», – подумала Ліза і пригадала, що так називалося кіно про школу, яке вона колись дивилася.

Звісно, вона прожила суботу й неділю. Дні були тягучими, наче кисіль, якого береш у маленьку ложечку і пробуєш так їсти. Ліза їла свій кисіль повільно, насолоджуючись знущанням над собою: ага, ти хочеш, ти прагнеш цієї зустрічі, то от маєш чекання – розсипане, розтягнуте, – ну й переживай, перемотуй себе. Ліза була на диво веселою й жартівливою з покупцями, котрі заходили до крамнички, але на дні її веселощів і безтурботності все одно жив черв’як страху, який роз’їдав ці довгі тягучі дні. А може, й навпаки – ненаситне пташеня, котре хоче з’їсти побільше черв’ячків. Шукай їх, Лізо, годуй, хай лопає ненажера.

Ліза побігла до Лесі й сказала, що має для неї сюрприз. Який – скаже під вечір. Але не сказала, бо сюрприз був такий, що вона надумала собі й тому мажорові на зло взяти з собою Леську. Ото злитиметься на неї той мажорчик. Однак не розповіла про майбутню зустріч, обід і не взяла Лесю з собою. В останній момент хтось сказав: «Лізо, не будь дурна і шалена». Вона й перестала такою бути, вернулася до своєї крамнички, підперла щоку рукою і втупилася у вікно. Сказала собі, що це для неї найліпша поза.

Одне слово, вона зрозуміла, що досі була сама не своя. Що надто багато важила для неї та зустріч, той обід. Ніби дійсно на щось надіялася. Насправді вона була маленькою мишкою, котру хочуть заманити у пастку, й сир у мишоловці вже просочений отрутою. Так вкотре подумала Ліза і несподівано… заспокоїлася. Смішно уявити, що нащадок власника імперії Качули (чи Качул) має до неї якийсь справжній інтерес.

«Ти наїлося, пташенятко?» – спитала Ліза у малого ненажери. І відчула, що пташеня вже спить.

Вона подзвонила до Ірки – ля-ля, ля-ля про все й ні про що, до Людки, подруги по торговому училищу – ще більше ля-ля про велику ніпрощоху, до Лєрки-Валєрки, до Степашка-Степанка – ах, милий мій, ах, любчику, я знаю, як ти без мене сумуєш, мені тутечки теж сумно-сумненько. Пресумненько, ха!

– Тебе хтось образив, Лізо? – спитав пронизливий і всевідаючий Степанко (віднині геть Степашку, сказала собі Ліза). – А ми тут з хлопцями п’ємо пиво.

– Ах, ти п’єш пиво! – Ліза вигукнула, ще й засміялася – трохи істерично, але таки весело.

Отакий сум за нею був у її Степанка! То й вона відповість тим же.

Ліза пішла до піцерії через вулицю й замовила величезну піцуху. Таку велику, що всю не злопала сама. Принесла шматок Лесі.

– Ти якась така сьогодні, Лізо, – сказала Леся. – У тебе, випадково, завтра не весілля?!

Ліза засміялася і раптом зрозуміла, що знущання над самою собою вдалося, що чекання розсипалося й вона вже спокійна, як десять, а може, й сотня удавів.

І прийшло вирішення питання, над яким таки мучилася ці два дні: що вдягти на ту зустріч, на той обід. Перебрала в уяві все найліпше, що в неї було, навіть подумала, чи не купити нову гарну сукню в магазині на їхньому ж ринку, яка їй кілька днів тому сподобалася.

– А дудочки, – сказала Ліза вголос. – Дудоньки з гармонькою! Я ні до чого не готуюся.

Вранці в понеділок вона пішла до невеличкої перукарні неподалік їхнього будинку і попросила перукарку Віруньчика зробити їй на голові дві косички, та чимсмішніші.

– Як у маленького клоуна, – сказала Ліза. – Такі відстовбурчені, як у першокласниці. Ні, в манюні з дитсадка.

– Бу зроблено, – відповіла Віруньчик.

І зробила. Із такою смішною зачіскою, в джинсах і ще шкільній своїй рожевій курточці Ліза й постала перед джипом того мажора, спізнившись на цілих двадцять (хотіла на сорок, але не витерпіла) хвилин. Максим Качула був у звичній своїй шкірянці.