Владимир Лис - Стара холера

Дівчина йшла собі, а він їхав поруч, не звертаючи уваги на сигнали позаду. За мостом наказав охоронцеві вистрибнути, запхати дівчину в машину, посадити на переднє сидіння поруч з ним. Такі фокуси він уже робив. За переляком «викрадених» наставало їхнє захоплення і добровільна здача в полон.

Тут здачі в полон, чи куди там, не було. Спочатку страх. Він відчувався в її голосі. В очах, коли поглянула на нього. Але за страхом почало рости щось інше. Не тільки опір. Максим відчув, що вона переборола страх. Що її опір – то не опір від страху. Не від бажання просто жити. А від чого? Відповіді не було.

Він, коли признався, що вперше угледів її на площі, чомусь сказав несподівано для самого себе, ніби вона йшла разом із хлопцем. Підсвідомо чекав заперечення?

Вона не стала заперечувати, якось виправдовуватися.

Ще й сказала, що то був її наречений.

Отже, наречений у неї таки був. Чи й досі є… Наявність нареченого тільки додала йому азарту. Чи посіяла перші зерна азарту. Він звик перемагати. А хто міг бути нареченим у тихої простенької дівчини? Але дівчини з характером… Хлопець, такий же, як вона? Такий самий босяк. Чи приручений з іншої породи?

Максим тоді відчув, що є ще один привід для змагання і перемоги. Не грубої, а за всіма правилами. Елегантної. З торжеством. Але не лише це.

У цього дівчиська слідом за явним страхом виросло щось невидиме, таке, чому Максим не міг знайти назви. Зате воно й підказало подальшу тактику дій. До цієї дівки не можна застосовувати насилля. Не варто тиснути – навіть легко, а тим більше грубо. Годилися два слова на одну літеру: заінтригованість (ненав’язливо) і захоплення (не відверте, але відчутне). Що він успішно й застосував. Спрацювало хоча б тому, що дізнався її ім’я й місце роботи. З цього можна було стартувати, що він і зробив. Навіщо? На…

…Озвався айфон. Вітчим.

– Так, папá, – сказав Максим. – Перебуваю в квадраті «один – Л». – Це означає, що під’їжджає до лісової дороги – на випадок, якщо хтось би прорвався крізь захист його апарата і слухав розмову. – Настрій чудовий.

– Ти вирішив учорашню проблему?

– Ні, папá, я сьогодні гарненько побайдикував, – весело сказав Максим. – Признаюся, з дамою.

– Сподіваюся, з Альбіною?

– На жаль, ні, папá.

– Я її знаю?

– Теж ні. Але, сподіваюся, скоро познайомишся.

– Ти жартуєш, Максе? Чи маєш на увазі зовсім не те, про що я подумав…

– Якраз те. Але не лякайся. Все буде окей.

– Тоді добро, – сказав Качула-старший. – Я теж рухаюся в заданому напрямку. Скоро зустрінемось і побалакаємо.

– Значить, до зустрічі.

Альбіна. Альбіна Андрієвська. Батько (колись і подумки називав тільки так) гадав, що він зустрічався з цією панночкою, як тепер модно казати. Вони називали її між собою АА. Вона була розбещеною і досить манірною, завсідницею світських раутів, вечірок у дорогущих ресторанах, обожнювала прийоми в іноземних посольствах, на які мав доступ її батько, а через нього й вона. Альбіна щонайменше третину свого часу тратила на шопінг і раз чи два на місяць їздила заради чергової партії шмоток, каблучок з діамантами і дорогих кольє за кордон. Злітати в Париж, Мілан чи Барселону, а то й у Маямі для неї було все одно, що для пересічного киянина – з’їздити в Бровари, Бориспіль чи якийсь закуток Київського водосховища. Мала за свій недовгий ще вік безліч коханців. Одне слово, ця дівка була яскравою і гіршою представницею того прошарку, який в народі називали «золотою молоддю». Найбільшим її достоїнством було те, що вона була донькою того самого Андрієвського.

Донька дорого обходилася старому Андрієвському, але він беріг її, як найкоштовніший камінець, що дедалі більше робився його оберегом. Не шкодував нічого.

Юрій Андрієвський належав до того ж рівня олігархів (чи майже олігархів – це вже як визначити), що й Дмитро Качула. Статки Андрієвського оцінювалися десь на двадцять-двадцять п’ять мільйонів доларів менше, ніж статки Качули-старшого. Притому сфери бізнесових інтересів у них збігалися. До того ж Андрієвський мав доступ до надр, чого лише добивався Качула. Дмитро Пилипович мав жагуче прагнення якомога швидше ввійти до кола доларових мільярдерів і докладав до цього героїчних зусиль, головними з яких були розширення бізнесу, вхід до тих, кого протегують на самій горі, збільшення експорту, купівля фірм та акцій за кордоном і, звісно, поглинання менш удатних і менш зубастих конкурентів. Останнім часом до цього додалося нав’язливе прагнення поєднати капітали Качул і Андрієвських. Зробити це можна було, з’єднавши сімейними узами Максима Качулу й Альбіну Андрієвську.