Владимир Лис - Стара холера

У нього було багато жінок для тіла. Гарного, сильного тіла, яке має свої фізіологічні потреби. Він жива людина й реагує на інших людей, надто жінок. Він сміявся, що є закон «Ось ця моя». Досі закон спрацьовував безвідмовно. Іноді треба було тільки подати сигнал – для тих, хто його знав, чи інший сигнал – для тих, хто його не знав, але інтуїтивно відчував, з якої він породи. За фізичними даними і соціальним станом. Вони відгукувалися на його поклик, корилися його примхам і бажанням, крім того, вони самі бажали його примх. Іноді треба було пофліртувати, поінтригувати, погратися, якщо дамочка належала до вищого рівня. Таке манливо більше подобалося. Знав, що його зв’язки несерйозні. Вони це не завжди знали, але їхні знання не мали жодного значення. В його колекції були тільки вродливі, вродливі й багаті або менш вродливі, але з родзинкою.

Бізнеследі, доньки відомих просто бізнесменів і навіть одного олігарха, так звані мисткині (актрисульки, художниці, одна відома скрипалька), політиканші, нарешті, дорогі повії – вони пройшли через його життя, частина через постіль, були використані й забраковані, декотрі ображалися, але зберегли хто захоплення, а хто повагу. Хто й острах, який тішив його. Страх перед ним лишав свою тінь, і вона бігла, як вірна йому собачка. Він мав репутацію одного з найбажаніших женихів, але водночас одного з найуміліших, найпотужніших коханців. Таким він мав лишатися ще якийсь час, доки не поведе під вінець ту, яку в їхній сім’ї виберуть. Тоді він, Максим Качула, набуде трохи іншого статусу. Новий статус буде як дорогá обручка на пальці.

Він побачив цю дівчину на київській площі, про яку не часто згадують у пресі. Це був один з небагатьох випадків, коли мусив сам під’їхати до фірми, з якою треба вирішити термінове питання. Не його представникам, а йому самому. Потрібно було його негайне втручання, бо ситуація виходила з-під контролю. Був бунт малої сошки, котра не хотіла коритися правилам гри. Передчував коротку дискусію і перемогу. Мусив припаркувати машину на площі й пройтися пішки в супроводі охоронців.

Тоді й побачив її. Маленька худорлява дівчина в дешевій курточці йшла назустріч, а коли порівнялася з ними, то повернула голову і ковзнула поглядом, трохи його затримала. І пішла далі. Нічого не сталося. На мить їхні погляди зустрілися. Він побачив великі світло-сірі очі. Під одним з них – правим – невеличка родимочка, схожа на маленький чи то ромбик, чи овальчик. В руці у дівчиська погойдувалася світла сумочка.

На мить майнула думка: «Затримати?» Саме так – зі знаком питання. Щось підказало – не треба. Вже як відійшов трохи, то подумав: а все ж родимка під оком у неї – ромбик чи овал? Мало не засміявся: йому це важливо? Пішов далі. Пішов далі. Далі…

Того дня він отримав ще одну перемогу. Коли виходив із фірмочки, котра віднині була його, а її бунтівний власник покірно схилився до його ніг, раптом пригадав цю дівчину, з якою розминувся. Диво – йому захотілося ще раз побачити її. Він пройшовся майданом до краю, в бік від того місця, де стояла його машина. Дівчини ніде не було.

Ну й нехай. Що за дурня – шукати якесь дівча в дешевій курточці, яких сотні тисяч у Києві! Сотні тисяч вродливіших і багатших! Проте дурня міцно засіла в голові, щоб час від часу повертатися. Вже пізніше він зрозумів: дратує неможливість нової зустрічі, те, що вона так байдуже розминулася, що кидала підсвідомий виклик своєю безтурботністю і байдужістю. Вона була ніхто і звати її тоді ще було ніяк, але під оком у неї була родимка невстановленої форми. І виявилося, що для нього, Максима Качули, це мало якесь значення.

Велике значення!

Хіба не дурня?

Він розсердився на себе, але його гнів не проходив з часом. І до видива дівчини, з якою розминувся, він став час від часу повертатися. Ідіотизм. Через три дні звелів їхати на ту площу. Лишив охоронців у машині, а сам попрямував через майданний простір. Куди? Він цього не знав. Просто йшов, сподіваючись зустріти ту дівчину. Це була дурня у квадраті. І вона стала розсмоктуватися, бо мусила зникнути, як дивна безглузда пригода.

Коли вже став забувати – і дівчину, і пригоду, – раптом побачив її на мосту. І хоч дівоча фігурка праворуч од машини, яку цього разу вів сам, була не в куртці, а білому плащику, він її – диво з див – упізнав. Пригальмував машину, побачив обличчя й упевнився – вона. Серце у нього не забилося сильніше. Тільки майнула дурна думка: так мало трапитися. Він хотів – і так трапилося. Йому й це підвладне.