Владимир Лис - Стара холера

– Ви гарно говорите, – поспішно перебила Ліза, наче боялася почути щось зайве, саме тепер зайве.

– Ні, не гарно. То в понеділок я приїду за вами?

– Я дала слово, – сказала Ліза. – О котрій?

– Ну, скажімо, о третій. Якраз закінчиться в інших обідній час, а в нас розпочнеться. Згода?

– Добре, – сказала Ліза. – О третій я вийду на вулицю.

– Себто ви вже мене проганяєте…

– Чому ж? Ви умовний покупець.

– І умовний покупець може купити для вас букет у вашій крамниці?

– Навіщо? Ви й так купили в мене сотні букетів.

– Але цей особливий. Дозвольте? Всього лиш букет…

І Ліза дозволила. Максим вибрав троянди, про які Ліза казала, що вони з підсвіткою. Справді, по блідо-рожевих квітах проходили прожилки-промені, які, розширюючись до країв пелюсток, створювали ілюзію підсвічення. Наче за ними стояв невидимий прожектор (краще свічка), вміло підсвічував пелюстки, а відтак і всю квітку. Ці квіти Ліза дуже любила. Вона якось сказала про це Степашкові й отримала в подарунок букета. Степан ще двічі купував такі – майже найдорожчі – троянди. Дорожчими були тільки великі розкішні яскраво-червоні. Ліза насварилася за це на коханого, сказала, що він може купувати й простіші, але їй було приємно.

Тепер її улюблені троянди подарував інший хлопець. Ще й який. Притому вибрав сам. Звідки він міг знати, що їй найбільше подобається? Вгадав? Виходило, що якось вгадав, якимось шостим чи десятим чуттям відчув.

Ліза на мить зашарілася, приймаючи квіти.

Може, він це не помітив?

А як помітив, то що?

Вона ґречно й трохи іронічно подякувала. Хотіла сказати, що це її улюблені троянди, але стрималася. Обійдеться. Переживе.

Він сказав:

– Може, я підвезу вас додому? У вас же закінчується робочий день…

Ліза була за півкроку, щоб погодитися, але знову себе пересилила.

– Дякую. У мене ще є справи.

– Гаразд, воля ваша. Тоді до зустрічі в понеділок?

– Що ж, до зустрічі.

Він ледь-ледь, кінчиками своїх, видно, дужих пальців торкнувся Лізиних. Струм пробіг не лише рукою, а й усім тілом Лізи.

Він вийшов, а Ліза на хвилинку чи й дві занурила обличчя в подарованого букета. Господи, що ж це діється…

Ледве нежданий гість від’їхав, як примчалася Леся.

– У тебе з’явився клієнт на такій потрясній тачці…

Обвела поглядом крамничку. А тоді поглянула на букета, якого Ліза все ще тримала в руках.

– Він?

– Що він? – Ліза вдала, що не розуміє.

– Не прикидайся, подруго, – сказала Леся. – Той, що купував усі твої квіти?

– Ну, він…

Леся крутнулася на підборах. Глянула очима, в яких було і здивування, ні, справжній подив, і захоплення, і неприхована заздрість. Клацнула пальцями.

– По-моєму, подруго, ти зірвала величезний куш у цій паскудній штуці, яка називається життям…

– Ще не зірвала…

– Не прибіднюйся. Може, підкажеш, як це робиться? На який гачок ловлять чуваків з крутими тачками, що заради таких, як ти, згодні купувати цілі магазини квітів?..

– Лесько, я не знаю… Я нічого не знаю, – сказала Ліза. – У мене є наречений.

Леся присвиснула. Знову крутнулася. Торкнулася рукою щойно подарованого Максимом букета.

– Степашко, як ти його називаєш… Не сміши, подруго… Все… Тримайся за цю кадру, як воша за кожуха. З тебе могорич і три пончики… Я побігла. Може, ще сьогодні хто купить якогось горщика чи паршиву каструльку. Чао-какао, фартова подруго. – Леся спинилася на порозі. Спитала: – Хто він?

– Я не знаю, – сказала Ліза. – Лесько, їй-Богу, не знаю. Якийсь бізнесмен.

– Ну-ну, – мовила Леся.

І розтала за вікном. Сутінки все більше огортали Київ. Ліза поспішала додому з величезним – сім квіток – букетом улюблених «троянд із підсвіткою». Подумала, що сім – щасливе число.

Вдома вона насамперед ввімкнула свого старенького компа, купленого для неї ще мамою-бабусею Павлиною. Влізла у «Ґуґл». І знайшла того, кого шукала.

Качула Дмитро Пилипович. Качула Максим Дмитрович. Старший Качула виявився одним з найбагатших людей України. Входив до першої півсотні найбагатших. Його статки оцінювалися у майже півмільярда доларів. Доларів, а не гривень! Він був багатопрофільним могутнім бізнесменом, якому належали будівельні фірми, переробні підприємства, аграрні фірми, заводи і заводики, велика нерухомість. Йому належали телеканал і газета. Його інтереси в парламенті лобіювали відомі депутати. Під час Революції гідності, іронізував (чи захоплювався) автор коментаря, Качула-старший зорієнтувався і, коли ще нічого не було відомо, підтримав повсталих. Йому належали два маєтки, квартири в Києві, гараж дорогих машин. Конюшня і власна тваринницька ферма. І ще йому приписували палаци і замок за кордоном. Підозрювали, що той замок не єдиний. Підозрювали великі кошти в офшорах.