Владимир Лис - Стара холера

– Що ж це таке? Ти не знаєш, Лізо? Хтось жениться чи, може, не доведи Господи, помер?

– Не знаю, – сказала Ліза.

«Я померла і народилася», – раптом подумала вона.

Знайомий джип знову стояв біля тротуару. Відчинилися дверцята.

– Доброго ранку, – почула вона.

Прошептала:

– Доброго ранку.

Хотіла випалити гнівно, а вийшло пошепки.

Вона пішла далі, а він рушив. На своєму суперджипі.

– Сподіваюся, я вас не образив? Сядете? Просто підвезу на роботу.

Ліза не відразу, не відразу, не відразу, але сіла поруч з ним. У голові в неї виникали хаотичні думки, слова, наштовхувалися одне на одне, породжували дику, справді дику какофонію. Вона знала це слово. Воно раптом припливло чи прилетіло звідкись. Какофонія. Какофонія. Кака…

Їхали мовчки. Кілометр, два. Ліза не витримала й спитала:

– Чому ви мовчите?

– Боюся щось сказати. Боюся, що ви накажете спинити машину. Тому й мовчу.

«Він бреше чи каже правду?» – спитала себе Ліза і не знайшла відповіді. А хотіла б знати.

Вони рухалися в щільному потоці машин. Дорогих і не дуже. Дорогими їхали господарі всього міста і цього життя. Чи й вона вже його господарка? Пані. Мадам. І як там ще… О, леді. Леді Ліза, хитра підлиза. Безпосередня і хитра, як сказав той чоловік… Вона така?

Рух машин сповільнився. Через пару хвилин вони вже поповзли, а потім і зовсім спинилися.

– Проклята пробка, – сказав Максим. – Чи українськи. Корок?

– Може, – відказала Ліза. – На метро я уже б доїжджала.

– Вибачте. Я стараюся у години пік не їздити, але сьогодні особливий випадок. Ви, звісно, в цьому не винні.

– А ви винні, – нахабно вимовила Ліза. – Будете знати, як підвозити таких, як я.

– Заради таких, як ви, можна й витерпіти пробку чи корок. Тільки не ображайтеся, будь ласка. Я кажу правду.

Ліза чула чимало приємних слів. Їх казали ті, котрі в неї закохувалися. І хто не закохувався, вдавав любов, удавав почуття. Навіть коли знала, що кажуть неправду, обдурюють, або кому просто не вірила, їй було приємно чути такі слова. Ну, приємно і все. Лоскотно на душі. Вона була дівчиною. Але вже не такою наївною, як раніше. Вона була жінкою, хай ще не зовсім дозрілою. Яка інтуїтивно відчуває радість, наближення щастя, але й небезпеки.

Хлопці вміли й не вміли казати всілякі просто слова й компліменти. Ліза почуті слова сортувала, сприймала або не сприймала, викидала або засовувала у далекі куточки пам’яті. Чи брала відразу до серця.

Слова Максима Качули звучали якось особливо. Вони мовби притягували до себе і в той же час просили вірити тому, хто їх вимовив. Вони роззброювали.

«Ну чому в мене такі відчуття?» – Ліза вдихнула ледь вловимий запах дорогих парфумів, ні, не парфумів, які йшли від цього чоловіка в дорогому салоні дорогої машини, а мовби від самої машини, від чогось такого, що давно поселилося в ній і тепер як там позапрошувало поселитися і Лізу. Треба якось захищатися. Вона тоне в чомусь липкому і водночас ніжному. З нього слід вибиратися. Негайно. Але як?

«Заради чого ти брешеш?» – Лізі хотілося спитати це, щоб позбавитися незрозумілого зачарування й несподіваної довіри.

Не спитає. Не тільки тому що це неввічливо. Несподівана думка пронизує її мозок: «А раптом такі, як він, теж можуть закохатися?»

Вона ще подумала: «Не сміши, Лізо».

Але чому «не сміши»? Можуть закохатися і мажори. Можуть. Правда, не в таких, як вона. У них своє коло, для них призначені довгоногі грудасті красуні. Або доньки таких же олігархів. Пахучі, як тисячі апельсинів. Напарфумлені по самі вуха.

«Ну от, ти, здається, готова повірити у казку про Попелюшку, – подумала Ліза. – Не сміши, не сміши, Лізок. У тебе ж є голова на плечах. Ціла головешка. Правда ж, мамо Павлинко?»

Згадка про маму-бабусю трохи заспокоїла. Вона придумає, вигадає, як від нього відкараскатися.

– Лізо, – озвався Макс. – Не ображайтеся, але хочете відгадаю, про що ви думаєте…

– Спробуйте, – дозволила Ліза.

– Ви думаєте про те, навіщо ви мені потрібна. Не заперечуйте. – А я й не заперечую, – сказала Ліза. – Я справді про це подумала. Може, скажете навіщо? Тільки правду, якщо можна.

Він відповів також не відразу. Машина рушила і вже поволі повзла в колоні таких же господарів життя, іноді залежних від банального міського транспортного корка. Все ж він їхав у машині, а не йшов чи тиснувся у вагоні метро, або салоні маршрутки, або ще гірше – тролейбуса. І в якій машині!

Нарешті вимовив:

– Якщо правду, то я й сам не знаю. Щось таке… Якщо скажу, що ви час від часу з’являєтеся перед очима, навіть коли я мчуся за містом, ви не повірите. Я в ці дні дуже хотів бачити вас і обдумував, як це ліпше зробити, щоб ви вже назовсім не відштовхнули. Тому й придумав і цю купівлю квітів, і квіти на доріжці. Пробачте, що вийшло якось не так…