Владимир Лис - Стара холера

І почула знайомий голос:

– Щось ви довго спите, принцесо…

Звісно, то промовляв з-за відчинених дверцят свого джипа він. Той, той самий. Липкий страх враз огорнув Лізу. Все похололо і затерп живіт. На додачу й ноги. Але це… Це був приємний страх. Як у дитинстві – страх-дражнилка.

Вона пішла далі, не повертаючи голови.

– А привітатися? Доброго ранку, Лізо. Чи вже й день?

Ліза спинилася. Глянула в той бік. Звісно ж, біля неї їхав його джип з відчиненими дверцятами. Як тиждень тому. І їхатиме далі, зрозуміла Ліза. І йому плювати з високої каланчі, що хтось там роздратовано сигналить ззаду.

– Ну, доброго дня, – сказала Ліза.

– Тепер інша справа, – сказав Макс. – Тепер ви чемна дівчинка. Може, чемна дівчинка сяде поруч з дядьком Максом? Який простовбичив дві години, чекаючи вашого виходу… У робочий час…

«Дві години!» – серце у Лізи ледь не вистрибнуло.

– Нам не по дорозі, – сказала Ліза.

– У мене інша думка, – заперечив Макс. – То сядете?

– Не маю бажання.

– Ви ж уже переконалися, що я не викрадатиму. Можете подзвонити подрузі чи ще комусь. Назвіть ім’я й прізвище, щоб знали, якщо вас оголосять у всеукраїнський розшук…

Він явно кепкував. Нахабнішав на очах. Ліза спинилася. Спинився і він.

– Можете мене викрадати, – сказала Ліза. – Ви все можете. Але я вас поки що попрошу про одне – перестаньте знущатися.

– Я знущаюся? – Лізі здалося, що його здивування непідробне. – З вас? Чим?

– Чим? Навіщо ви купуєте щодень всі квіти?

– Я купую?..

– Не ви, так ваші гевали, – сказала Ліза, хоч хлопці, які забирали квіти, були зовсім не гевалами.

– Добре, – сказав він. – Даю слово. Віднині жодної квіточки. Навіть півквітки. Тепер сядете?

– Ні, – сказала Ліза, але зовсім не сердито, і за це розсердилася на себе.

– Що ж, бувайте, – сказав Макс. – До зустрічі, дика гордячко.

Зачинив двері й поїхав. Рвонув з місця! Здимів. Серце в Лізи раптом заспівало. Господи, що ж це таке? У неї противно тремтять коліна і руки, але вона… Вона отримала перемогу. Над собою і… Тут Ліза розуміє – і над ним також. Над цим нахабним мажором. Тепер він дасть їй нарешті спокій. Перестане купувати квіти. Не буде прибутку й премії, які звалилися на неї?.. Ну й нехай. Якось проживе без них. У неї є її коханий.

Степан. Степашко. Степашечко. Степанурчик.

Зараз вона набере його номер (в нього урок? то й що?) і розкаже про свою перемогу і свободу. Обоє порадіють.

І тут Ліза почула чийсь голос. Доволі приємний (чого там) голос: «До зустрічі, дика гордячко». Цей так не дасть їй спокою, не залишить, не перестане переслідувати.

«Що ж мені робити?» – подумала Ліза і вирішила, що нічого не треба робити. Якось саме вирішиться. Розсмокчеться. Зникне. А вона проведе сьогоднішній день, як їй хочеться. А тут хочеться радіти. Головне, й надалі тримати марку. Ну, це вона, виявляється, вміє.

Ліза побродила по бутиках. І приєдналася до якогось мітингу. І щось навіть крикнула. Ліза викликала на Хрещатик ще одну подругу – Славцю – й шиконула з нею в кафешці (чи барчику) на цілих навіть не п’ятсот, а вісімсот гривень. Трохи сп’яніла від випитого винця. А ще трохи… від цього тримання марки (марочки, ха-ха) і від просто гарного настрою, від якого навіть доволі прохолодна осінь ставала теплішою. З тим і поїхала додому.

Дорогою подумала: «Ну, де ти, мажорчику? Може, підвезеш?»

І посміхнулася. Розкуто. Вона тепер нічого не боялася.

У вівторок вранці Ліза вийшла з дому (невже знову чекатиме, подумала) й остовпіла. Вся доріжка від її під’їзду і до вулиці була всипана квітами. Ліза спинилася. Стояла, а в голові раптом закрутилася мелодія, а потім і слова дурнуватої пісні, яка їй колись подобалася, «Мілліон алих роз». Але тут вона побачила ці троянди не з вікна, а біля своїх ніг. І не лише червоні троянди, а й білі, рожеві. І не тільки троянди, а й гвоздики, хризантеми й гербери.

І ще якісь, назви яких навіть вона, квітникарка, не знала.

«Він розкидав ті, що купили “гевали”», – подумала Ліза геть обурено.

Але придивившись, зазначила, що то не її квіти, не з її крамнички. До того ж свіжі. Свіжісінькі. Ще не встигли зів’янути. Розкинуті явно сьогодні вранці.

«Твою дивізію!» – Ліза ледь не присвиснула.

Дівчина не знала, що робити. Може, квіти призначаються не їй, а комусь іншому? Однак відчувала – саме їй. Невідомо, чи тут є мільйон, але багато. Треба йти. Ліза й пішла, обережно, боячись наступити. За нею йшли якісь жінки, дивувалися, а вона почервоніла. Густо-густо. Назустріч трапилася сусідка, тітка Люда. Сказала: