Владимир Лис - Стара холера

«Або він хитрющий, або… А що “або”? Здається, ти вже віриш у його любов?»

Ліза думала, а збентеження не проходило. Ставало дедалі відчутнішим. Якби хтось щось підказав…

– Ви мені не вірите?

Він простяг до неї руку, але не торкнувся її руки.

– Не знаю, – чесно сказала Ліза. – Може, й вірю. Але в мене є хлопець, якого я кохаю. Ви ж знаєте про це…

– Що ж тоді накажете робити мені?

Максим не вигукнув, а спитав якось так, що в Лізи мурашки побігли по спині. Їй раптом не знати чому захотілося погладити його руку, що спинилася на півдорозі до неї. Звісно, не погладила. Зніяковіла від такої думки.

– Ви дозволите іноді навідуватися до вас? У магазинчик, зрозуміло.

– Навіщо?

– Не знаю. Щоб вас побачити. Може, вам чимось треба допомогти?

– Нічим. І не купуйте більше квітів.

– Гаразд, не буду. Я ж дав слово. Я попрошу вас лише про одну послугу. Ви зі мною пообідаєте. Лише раз.

– І ви дасте мені спокій?

– Так. То згода?

Ліза згодилася. Лізі зараз хотілося тільки одного – щоб швидше закінчилася ця дорога. Вона подумки подякувала, коли він звернув на якусь бічну вуличку. Вони майже вчасно дісталися до її ринку. Макс зупинився коло крамнички і сказав:

– До майбутньої зустрічі на обіді. Ви дали слово.

– Я пам’ятаю, – сказала Ліза.

Машина рушила. Ліза провела поглядом по ряду крамничок. Побачила Лесю, яка стояла біля своєї крамнички й дивилася на неї.

Ліза кивнула їй головою, угледіла, як Леся посміхається, і прожогом кинулася до дверей своєї крамнички. Тремтіли руки, коли вставляла ключа в замок.

Вбігла всередину, впала на стілець і опустила голову на прилавок. І тихо заплакала.

Обід Лізи і Максима відбувся наступного понеділка. Ліза мусила признатися собі: вона готувалася до нього. Крім того, вона його прагла, їй було цікаво, як той обід відбудеться і де. Максим дав слово, що надалі вона матиме від нього спокій. Ліза була переконана (чи переконувала себе), що так воно й буде. Отже, одним днем, а швидше половиною дня, можна пожертвувати. Щоб потім викинути зі свого життя, лишити як химерний спогад цю чудернацьку пригоду з мажором, олігархом чи хто він там. Який до того ж купив стільки квітів, але послухався її та, мов по команді, перестав їх купувати, про що Ліза вже пошкодувала.

«Хай би купував», – сказала собі Ліза.

Звісно, хай, ще зайвих п’ятсот гривень премії їй би не завадили. І відсоток від проданого зріс би. Потрібні їй гроші. Навіть для того, щоб проциндрити їх із подругою. Хоча цього разу вона знайшла б їм краще застосування. Та дармових грошей більше не очікувалося, ну й нехай, не все кішці Лізочці масниця, порозкошувала й досить.

Так міркувала Ліза, їй хотілося й погладити себе за правильні дії, й відлупцювати за відсутність тієї самої хитрості, нібито властивої Лізі-підлизі. Дні потяглися як зазвичай. Зателефонував Степашко, й вона сказала йому, що все окей, квітів більше не купують. І не купуватимуть.

– Ти ніби про це шкодуєш, – вловив якусь там не ту інтонацію в голосі ревнющий коханий.

– Авжеж, – відповіла Ліза. – Я думала, це триватиме до моєї пенсії. Я стану доларовою мільйонеркою. А тут – ай-я-яй…

– Може, матимеш спокій, – сказав Степашко. – Я на це сподіваюся.

– Ага, ти ревнуєш, – сказала Ліза.

– Ревную. А що, я міг би не ревнувати?

– Ти не міг би, – полестила Ліза. – Хоч і нема чого.

Далі було звичне ля-ля про те, про се. Лізин голос тремтів, як мембрана якогось незнаного інструменту, як струна гітари, яку ледь перетягли. Ліза колись (у минулому) навчилася грати на гітарі й мріяла (у майбутньому) купити цей не вельми доступний для неї інструмент. Гроші на гітару можна було взяти з того «ензе», котрий лишився від мами-бабусі Павлини, але Ліза й так уже двічі запускала туди лапку, купуючи собі шмотки – ну, кофточку й незаплановані чобітки. Отож, по пальчиках дзвяк, хай не лізуть, куди не тре’ , обійдеться й без гітари, вийшла вже з тінейджерського віку, коли охота брень-брень.

У середу незаплановано примчався зі свого хутірця, чи то села, Степашко.

– Ну, переконався, що більше не обчищують? – Ліза вимовила це трохи іронічно.

– Я можу й образитися, – сказав Степашко.

– І на здоров’я!

– До речі, в мене розпочалися осінні канікули.

– З чим і вітаю.

– Але директриса до школи.

– Фе на твою баберу, – сказала Ліза.

– Лариса Платонівна зовсім не бабера, тільки трохи пухкенька й хоче вислужитися перед начальством.