Владимир Лис - Стара холера

– Єво! – То не вона, а хтось інший біжить за потягом і кричить.

Може, Арсен?

Через два з чимось роки після тої поїздки Єва отримала лист від Павлини. У ньому були два короткі речення: «Олег повернувся. Як жити, Єво?»

Цифра «два» – то вже як її закляття. Пробираючись крізь те закляття, Єва поїхала до Києва. Павлина зустріла її з великими синцями під очима і на руках, розбитою губою.

– Господи, сестричко, – тільки й вимовила Єва.

– Мовчи, – видихнула Павлина. – Мовчи, раз приїхала, прошу тебе. І більше не приїжджай. – Відступила й додала: – Тато ж наші тоже били маму.

– Так то ж тато свою жінку. А тебе твій син!

– Я завинила перед ним, Єво… Дуже завинила…

– Чим? Своєю любов’ю?

– Тим, що не достукалася до його серця. Не змогла його зігріти.

Павлина сказала, що відразу проведе Єву на вокзал. Єва розуміла – сестра боїться, що як син прийде, то може вдарити і Єву. Або взагалі боїться їхньої зустрічі. Що Олег видасть таємницю, якої Єва не знає і не повинна знати. Думка про те і мука в очах Павлини, якій нема чим зарадити, змусила її сказати:

– Добре, я поїду.

Єва поїхала, і разом з нею на лавці у дизель-поїзді їхали її темна жагуча печаль і втрата того, що жило в ній досі, а ще сама Павлина, колишня, якої Єва зовсім не знала, але яку тепер відкривала в пам’яті.

«Ой, жалю мій, жалю, – раптом згадалося, – й ти, печалице-сестрице…»

І від того хотілося вистрибнути з поїзда. Або зупинити його. Хай хтось зайде, хто міг би відповісти на Євині запитання: «Навіщо я так зробила? Навіщо так тепер робить Павлина? Хто кого продав дияволові? І чи є він, і за що купує душі? Як повернути те, чого не годна повернути?»

Наплакавшись дорогою (сльози народжувались і вмирали в ній), вдома Єва написала сестрі короткого листа, в якому просила вернутися в село, де знайдеться для неї й оселя, й робота. Тут її люблять і любитимуть. Коли закінчила писати, відчула, як затерпли пучки. Наче од морозу серед літа.

Павлина не вернулася, а через більш як десяток років, уже коли Олег зробив другу свою «ходку», себто відсидів цілих десять років, він приїхав сам. Єва вернулася з роботи і застала в хаті (жила вже самотою після смерті тата й мами, які відлетіли у вирій одне за одним) розгардіяш-погром. Одяг викинутий з шафи, а посуд – з мисника. Олег… Олег сидів за столом і їв сало. Коли вона, ошелешена, постала перед ним, сказав саркастично:

– О, цьотушка… Ізвіні, здєлал маленько експропріацію… Нє густо ж ти живьош…

Єва здогадалася: забрав, певно, її сережки, які купила в місті, срібного ланцюжка, який подарував колись брат Микола, і ті пару десятків рублів, що лежали в шафі. Вже знала: дорікати, соромити, достукуватися до решток совісті (та чи й були вони) – дарма. Кинулася до дверей, але небіж потужним стрибком наздогнав, схопив за руку.

– Сразу заложіть рєшила? Да, сука…

– Я… Хотіла щось принести до сала…

– Нє врі… І нє бойся. Убівать і даже біть нє буду… Нужна ти мнє, как зайцу стоп-сігнал. У мєня временниє трудності, вот і рєшіл навєдаться, погостіть… Завтра сам уєду, нє пєрється же протів ночі… Ізвіні, похозяйнічал малєнько, да я же по-родственному…

Євина ненависть до вурдалака-небожа запекла всередині (серце чи душа?), чорними колами спалахнула перед очима. Висмикнула руку з його лап, спитала:

– Де сестра… де мати твоя?

Він сказав, кривлячи свої соковиті губи:

– Дома, гдє ж єй бить, мамашкє…

– Жива?

– А как же? Жива, здорова, чіво і тєбє желаєт… Да нє смотрі так, нє б’ю я єйо уже. Поучіл когда-то, хватіт…

Далі він сказав, що переночує і справді поїде. Що потягло його чогось в ці краї, в це село. Що тітку рішив провідати. Коли до нього тоді в колонію приїжджала, побачив, яка вона красива, і не міг її забути. Досі гарна. Деякі його шалави і в підметки не годяться, хоч і набагато молодші. Закінчив питанням:

– Чєго же ти сама-то осталася, красівая цьотушка? Мамка как-то сказала, шо ти папку моєго очєнь любіла… Да?

Єва не відповіла. Ненависть її згасла. Тому, що прийшло на заміну, не знала назви. Порожнеча? То було щось більше. Наче світ перевернувся, а вона впирається ногами в стелю. Хоче неї пробити і не може. Сказала:

– Можеш переночувати… Я ні до кого не піду і доносити не буду. Що взяв, те взяв…

– І на том спасібо… Я уєду і ваше вонючєє сєло трогать не буду… Сейчас отдохну малєнько і утрєчьком тю-тю… Но єслі попробуєш мєнтов прівєсті, із-под землі достану… Всьо… Что-то уморіла мєня ваша самогонка… Вонючая, а крєпкая…