Владимир Лис - Стара холера

– А хто ж би мав бути? То й мені тре’ вставати? Одвернися, то й устану.

Адам не знав, чи тре’ конче одвертатися, як твоя жінка встає з постелі. Хто б підказав?

«Я ніц не знаю», – подумав Адам.

– То ти, може, ще поспи, а я коло тибе постою, – сказав. – У тибе підлога тепла, не те що моя долівка.

– То ти босим і стоїш?

– А чом би не стояти, як ноги є?

Так розпочинався перший день у Євинім житті, коли в її хаті ночував чоловік.

І тут Єва згадала, що другий день. Удруге вона прокидається і бачить коло свого ліжка чоловіка. Першим був син Павлини – Олег. Її небіж.

…Павлина приїхала в Туптали сама, без сина, через три чи чотири роки після того, як сказала, що більше ноги її не буде в батьківській хаті. Єва на подвір’ї годувала гусей, коли побачила сестру. Та зайшла з невеличким чемоданчиком у руці, стала й застовбичилася. Ні слова, ні півслова. Тільки дивилася, мов питала, куди то вона потрапила?

– Доброго дня, Павлинко, – першою озвалася Єва. – Заходь, чого ж ти?

Павлина зрушила з місця, підійшла ближче. Сказала:

– Можете радіти. У мене біда.

– Біда? Щось з Олегом, Павлинко?

– З Олегом, – відповіла сестра. – Я ж кажу, можете радіти. В колонії Олег.

Коли спала з неї крига, Павлина розповіла, що сина посадили нізащо, звинуватили в нападі разом з хлопцями на якогось діда, мовляв, побили й гроші забрали, а ще приписали, що нібито перед тим чиюсь там квартиру обікрали. А вона ж знає, що в душі Олег – добра дитина і на того діда нападати не міг, тим паче, в чужу оселю забратися. Певно, треба було розкрити чийсь злочин, от і «розкрили»… Так казала Павлина, і Єві було нестерпно шкода сестру. Дивилася на постарілу й змарнілу Павлину, і злість проходила. Кудись дівалася. Заспокоювала, як могла. Навіть перед батьком виправдовувала.

Павлина все своє життя кинула до ніг синові. Почувалася винною, що лишила його без батька. Намагалася дати тепла за двох, та так передала, що тепло стало вогнем і спалило Павлину.

Поступово, рік за роком, по днях, а то й по годинах у Єві росла її ще більша вина, ніж Павлинина. Бо все ж почалося з її заздрощів, ревнощів, неправди. З тих почуттів і виріс великий змій, що з’їв обох. Що тепер сміявся і з неї, і з Павлини.

Вона сидить і гладить сестру. Обіймає і голубить. Павлина тулиться до її грудей, живота.

«То ж моя дочка», – несподівано думає Єва.

Ненароджена її дочка. Чи дочка, старша за неї саму?

Туга співає над нею свою пісню. Над ними обома. Птаха-туга схожа і на голубку, і на ворону. Вона туркоче і каркає. Кого ж покликати, щоб неї прогнав? Єва не знала тоді, не знає й тепер.

Адам, певно, таки пішов у другу кімнату, на своє ліжко. Відтепер його ліжко. Бідний чоловік, і вона бідна. Бач, що надумав – стояти коло неї босим. Він не прийде, як той прийшов.

…Павлина тоді сказала, що ждатиме Олега, що то її мука й надія. Ждатиме всі п’ять літ, а як треба, то й більше. Така її планида.

Ждала. Єва їздила до сестри. Потім вони їздили в ту колонію, де відбував покарання Олег. З пам’яті Єви випливає постать у чорній робі. Велика стрижена голова. Погляд, який її притягує, поглинає, а потім виштовхує, випльовує – вже зіжмакану, побиту, хоч Олег пальцем не зачепив і слова не сказав.

Хіба ці слова:

– Шо, маман, і цьотушку прітащіла? Небось васпітивать хочеш, цьотушка…

Що вона, Єва, казала небожеві, пам’ять геть стерла. Що б не казала, ті слова були нічого не варті для цього хлопця. Єва тоді збагнула, що завше стоятиме, як і Павлина, за залізною, хоч і прозорою стіною. А якщо й скляною, то ту стінку ніч и́м не пробити.

Лишився спогад, як Олег жадібно їсть пироги, сало, ще якісь смаколики, як бере банку з огірками, дістає звідти руками огірок і простягає Єві:

– Бєрі, єш, цьотушка. Брєзгуєш із зеком?

Єва бере. Трясуться руки. Приходять слова – рідна кров. Хрустить в зубах огірок, якого несила їсти.

Дорогою назад Єві хотілося вийти і бігти поруч з потягом. Бігти, щоб задихатися од того бігу. Бо їхати з сестрою, котра сиділа поруч і казала, що Арсен її не мав права помирати, що Олег схожий на батька і в душі дуже добрий (те слово – добрий, добрий, добрий – було її закляттям), тільки світ зробив його іншим, що вона не порятує сина од того неправдивого світу, – їхати і слухати те було також несила. Але їхати мусила. Там у колонії щось лишила. Віддала Олегові разом з грошима, коли він простяг руку і вимовив два, три слова: «Цьотушка, дєньгі! Ну?»

Те залишене – то не тільки несказані слова. Щось більше, думає Єва і не може пригадати що. Наче половина відкраяного життя, того, яке прожила досі.