Владимир Лис - Стара холера

Адам пішов додому з Платоном і Романом. А кішка зосталася. Вони як сиділи за столом, то двоє котищ стали проситися на двір. До дверей підійшли і занявчали їдне за одним. Їх випустили, вони й здиміли. Адам думав, як ішов додому, що його кішка сама прийде, коти вміють знаходити дорогу, нюх у них на те, а кішка й день, і два не приходила. Зосталася при чужому котові, безстидниця. Півдня Адам думав, що йому робити – йти тико повертати назад кішку чи й собі здаватися у полон? Рішив, що таки доведеться здаватися. І раптом подумав: а йому ж хочеться здаватися. У Євиній хаті йому було тепло. І затишно, і п’янко не від випитої краплі горілки, скільки він там тепер може, а від особливих запахів – трав, засушених колосків, незнаного зілля, чогось такого, чому не було назви і що жило у Євиній хаті. Якоїсь миті Адам загадав: а що було б, якби колись, у молодості, посватався до Єви? Ні, тоді така думка не могла прийти до його голови. Єва була птахою не його польоту. До того ж у нього тоді була його Катруся-Котенятко. Од згадки про ту жінку Адамові стало млосно. Хтось знову влив до грудей чашу гіркоти й болю. Гірше самогонки.

Те не проходило, коли й додому вернувся.

Жінка його життя, його тихого щастя, а потім гіркоти й болю ділилася начеб надвоє. Одна була та, яку він знав іще з дитинства. Яку обожнював, дарував бузок, якою милувався, як іконою, навіть не іконою, а зіркою, що сходила й заходила на його небі. А як він вдихав її – не тільки запахи, а, здавалося, геть усю, всю, – коли заходив у гості чи вона забігала до його хатини, доми-халупи! Носив її у собі ще довго після тих зустрічей. Уже коли поселилася поруч з ним, то якось прийшла до нього й спитала з порога:

– А в мене сьогодні уродини. То де ж твій без, Адамчику?

– То зара піду наламаю. Зара, зара.

І пішов, і наламав. Прямо на дворі, бо ж посадив без і коло своєї хати. Як ламав, згадав: у Котенятка восени уродини. Нагадала, бач, що без дарував. Захотіла, щоб ще подарував… Адаму стало тепло-тепло. Він і сам хотів наламати, все вагався, бо ж боявся, що Федот здогадається про його потаємну любов. А вона мовби вгадала його думки. Вгадала і прийшла.

Адам ще не раз дарував запашні квіти жінці, що жила поруч. Ждав, коли зацвіте без. А після того вечора, того темного-темного вечора, на другий же день, як вернувся з пасовиська, Адам узяв сокиру й вирубав кущі біля вікон свеї доми. Геть, до останнього. Тоді став на порозі й хотів заплакати. А сліз не було. Його сльози полетіли, як ранні стрижі, що першими покидають село серед теплих пташок, себто тих, що відлітають у вирій. Здалося, у вирій полетіла його душа. Полетіла далеко, так далеко, що й не побачити і, боявся Адам, не впросити, щоб вернулася. А як без душі жити? Ходити з порожнім тілом? Їсти, пити, пасти корови, сповняти якісь потреби?

Адам подумав, що, може, душа згадає, що рано ще відлітати, ще ж тілько літо надворі. І хай, може, вона й птаха, може, справді живе у його горлі, та ж тоді виходить, що має своє гніздо й ще не висиділа пташенят. Вона ж не зозуля.

Так він міркував. У ті дні йому було особливо важко. Навіть думав, чи не вернутися зновика жити на ферму, як жив колись. Йому ж багато не треба, завше вдовольнявся малим. Та враз майнуло: а як лишити самою хату… Їй же буде порожньо, незатишно, боляче стояти пусткою. Вона ж обижатиметься. Бо в хати мусила бути своя душа. Адам, звісно, не був тою душею, але начеб її охоронцем. І десь на покуті мусила жити душа його хати. То було підходяще для неї місце. І раз його колись поселили в цюю хату, був за неї відповідальним.

Катя прийшла до його доми, його хатини десь днів через три. Стала на порозі, сяйнула:

– Щось ти довго не заходив, Адамчику. А я ж тепер сама, міг і прийти, утішити. Як не полюбилися б, то хоч побалакали.

– У тебе є кому втішати, – сказав Адам.

Катя зновика спробувала сонце засвітити:

– Ревнуєш чи що?

– Я все знаю, – сказав Адам.

Незвана гостя стояла – руки в боки – й дивилася вже відверто насмішкувато.

І тривожно, то він добре побачив.

– І що ж ти знаєш?

Тут Адам підвівся й собі з лавки.

І видав те, чого б ще нізащо не сказав хвилину тому. Але щось сталося за цю хвилину, відколи Катя з’явилася в його домі. Щось сталося недобре, от яка біда.

– Що ти сучка!

– Що?!

Мабуть, якби раптом стеля обвалилася, вона б так не здивувалася.

– Як ти могла?

– Що могла?

– Я бачив. І чув.

– Що бачив? Чи тебе Федот зайняв за сторожа? Ти тільки й можеш, що сторожувати коло чужої жінки!

Вона це випалила вкрай гнівно й зневажливо. Стояла, здавалося, готова його роздерти. А може, так просто здавалося…