Владимир Лис - Стара холера

«Як я могла заснути?» – подумала тоді Ліза.

«Мені страшно. Страшно й цікаво, що ж буде далі, – подумала Ліза теперішня. – Коли ж прийде Степан?»

Вперше назвала, хай і подумки, не Степанком, а Степаном.

Степан-Степанко приїхав аж через дві години.

«Пізніше не міг?» – дорікнула Ліза подумки, а вголос нічого не сказала. Вона припала до нього і обцілувала. Степанко теж здивувався, що в крамничці не було квітів. Ліза геть про все розповіла.

Наречений сприйняв усе на диво спокійно. Сказав:

– Хоч заробиш трохи більше.

– А ти мене не ревнуєш?

– Чого б я мав ревнувати, – безпечно сказав Степан. – Ти ж моя?

– Абсолютно і досконально, – сказала Ліза. – Навіки.

Степан усміхнувся. Але якось збентежено. Безжурно і водночас збентежено.

«Що тобі здається, дурна Лізо?» – подумала це, і їй полегшало на душі.

І чого б то так переживати? Багатенький чувак затіяв якусь гру? Вона його лише раз бачила й більше не побачить.

Тієї ночі вони кохалися натхненно. Ліза була щасливою. Щасливою по-особливому.

Лежачи на Степановому плечі після кохання, Ліза несподівано подумала: а раптом завтра, коли Степан, як зазвичай, в суботу піде до неї в крамничку, приїде Макс, Максим? Ну мусить же він колись і сам заявитися, якщо затіяв цю авантюру з квітами… Нащо вона про це думає…

Ліза тихенько встала і пішла на балкон.

– Куди ти? – Степашко спитав те сонним голосом.

– Політаю трохи…

– Не дурій, Лізо…

Їй справді хотілося літати. Добре б зараз, серед ночі, залізти на дах. Може б, і справді виросли крила. Та вона б і без крил полетіла.

На балконі було прохолодно, а потім стало геть холодно.

Осінь. Осениця…

«Треба вертатися», – подумала Ліза, хапаючи дрижаки.

Але вертатися не хотілося. То чого ж їй хочеться? Там, у кімнаті, лежить хлопець, якого вона кохає, її майбутній чоловік. Уже її чоловік, як тепер прийнято казати… Цивільний чоловік… Ні, ліпше її хлопець… Але куди б завтра його спровадити, щоб він не зустрівся з Максимом? Ліза раптом зрозуміла – ця можлива зустріч несе небезпеку саме для Степана. Того Степана, який теж виходить на балкон і кладе їй руки на плечі… Чи вона сама себе обдурює?

Ліза не знала, що найбільша небезпека чатує на неї саму. Ця небезпека десь чверть години тому спинила свого улюбленого джипа біля її будинку. Максим Качула мав й інші машини (і свої, і користувався батьковими), але найбільше чомусь любив свого джипа. Легкого в управлінні і в той же час потужного. Броньованого. Що ніби зливався з його залізним, добре натренованим тілом.

Нащо він сюди приїхав? Звісно, посиділи в барі, випив трохи, але не хміль погнав його сюди, на лівий берег. Для нього не становило труднощів, знаючи ім’я й місце роботи тієї дівки, встановити, кому належить квітковий магазинчик на базарчику, а відтак послати свого чоловічка, який проник у ту фірму і довідався прізвище, інші анкетні дані й адресу Єлизавети Соломахи, нещасної продавчині квіткової крамниці. Власниця її, як двох десятків інших більших і менших крамниць та кіосків, була такою собі стервозною дамочкою, мала впливового чоловіка і ще впливовішого коханця, але не з першого ряду впливу. При бажанні можна було запросто викупити в неї той магазинчик.

Хай би собі дівуля на ім’я Ліза торгувала як його продавчиня. Але навіщо? Ну, Максе, ти таки запав на неї. Чому? Може, тому, що Ліза має характер? І це після тої поїздки (ха-ха, якби він хотів її викрасти!) притягувало його більше, ніж її досить-таки симпатична мордашка, стрункі ніжки й фігурка. Щось у цій дівчині було напрочуд звабливе. Так, і те, що легко не піддалася, хоч, вочевидь, дуже боялася. Але переборола страх. І Макс розпочав свою гру з нею. Поки що все йшло згідно з наміченим планом. Кинуте ним ласо, він певен, уже охопило ту струнку фігурку, а головне – голівку. Лишилося затягнути.

У неї є так званий наречений? Чхати ми хотіли на цього чмурика, певне, такого ж бідного, як і ця Лізуля. А чого він сам, Максим, поперся серед ночі під цей стандартний будинок? Що покликало, хто сказав – їдь?

Відповіді не було. Можна й постукати в ту її квартиру. Зараз, серед ночі. Але він цього не робитиме. Він вдихає свіже прохолодне повітря. Пропускає його крізь свої легені. Йому легко дихається і без цієї дівки, але ще легше дихатиметься, коли завоює її без насилля, за всіма правилами гри.

Адам перебрався жити до Єви. На тому невеличкому застіллі – Єва, Роман, Платон і він, Адам – рішили, щоб він так і зостався жити у Єви. Одразу. Та Адам сказав, що так не годиться – з гопки та на піч. «То зараз у них як заручини, а ще, може ж, і весілля устругнуть», – усміхнувся щербато Адам. «Яке там весілля, Адасю», – і Єва продала рештки своїх зубів. Тилько в неї було їх більше – і двійко залізних, і навіть двоє золотих, певно, уставила колись, бо ж на пошті робила, не те що він, пастух Адам.