Владимир Лис - Стара холера

Єва вдивлялася в букви, вони виростали, і кожна з них теж вдивлялася в неї, в Єву. Тепер вона хоча б чимось могла і себе виправдати. Лізою. Виходило, що Павлина таки поборола зло – і від Олега, і від тої дівчини, матері Лізи, котру бачила лише раз у житті. Якийсь час Павлина боялася, що вона з’явиться, вирине, забере доньку. Не з’явилася. Про неї нагадувало тільки ім’я у свідоцтві про народження, яке чомусь лишила у Павлини, – Ангеліна. Ось так. Ангеліна. Павлина сказала, що коли Ліза подорослішала, геть все їй розказала. І про матір, і про батька, винесла себе на суд, так би мовити. Сама не знала нащо. Потім Павлина писала, що нічого насправді не розказувала, що розповіла подумки, бо не могла травмувати Лізу. Павлина наче задумала якусь гру. Казала – не казала. Ліза знає – не знає.

«З чим же живе тепер Ліза?» – думала Єва.

Прийшовши додому від сусідки, вона не застала Адама. Подався годувати своїх курей? Але його не було півдня, не з’явився він і ввечері. Ну й нехай.

Єва поралася в хаті. Сердито гриміла горщиками. Почала замітати й кинула віника. Все чогось виходило не так. Не так, не так і ще раз не так.

Вона знову почала думати про Лізу. Миколині й Дмитрикові діти й онуки – то зовсім інше. У них свої долі, добрі й недобрі, але свої, як заведено в селі.

Десь там далеко живе Ліза, про яку Павлина сказала, що за нею тепер треба наглядати їй, Єві.

«А як наглядати?» – думала Єва і сердилася.

Знову сердилася. На Павлину, у якої вже ніц не спитаєш. На Лізу, яка далеко і не дає про себе знати. І тут зрозуміла, що найбільше сердиться на Адама. Як він смів неї покинути? Що він думає про себе, цей навіть не чоловік, а чоловічина, не дід, а півдіда, дідуган, що дмухни – й завалиться. Навіть дмухати не треба. Взяв, здимів і не вернувся. І нехай, повторювала Єва.

Велика цяця! Цяця-нездара. Єві полегшало. Життя тепер верталося на колишню добре наїжджену колію. На дорогу.

«На дорогу до смерті», – пронизало Єву.

Але хіба Адам порятував би од того, що судилося? Чим? Підставив би руки? Прогнав би стару каргу од воріт? Не сміши, Єво.

Єві й не смішно. Єві вперше було самотньо якось по-особливому. Наче й добре, що провалилася Романова авантюра. Але чого б то щось смокче в грудях, витягає якісь невидимі клапті з хребта… Єва тупцяє по хаті. Погляд падає на чужу кішку. Тепер чужу. Бач, як призвичаїлася в теплі та добрі жити. З молочком та сметанкою, не те що в свого липового хазяїна. Забула про дому. Там досі стадо мишей розвелося. А вона коло Євиного кота все треться. На весну ще, чого доброго, принесе кошенят. І що тоді Єва з ними робитиме?

– Ану марш додому, до свого старого нечупари! – Єва взяла віника й прогнала кішку з хати. Та слідом з печі зістрибнув її котисько. І до дверей. Занявкав.

– Чого кричиш, як недорізаний? – Єва по-справжньому сердилася. – За свею кошаницею хочеш? А ни пущу, сиди вдома. Отак-о.

Кіт ображено відвернувся. Чмихнув.

– Отак-о, – повторила Єва.

Все ж випустила кота в сіни.

А що їй робити, як не лягати спати? Але вночі Єві не спалося. Майже цілісіньку ніч. За вікном стогнав вітер, і під вікном явно хтось ходив. Нехай. Що в неї красти? Якоїсь миті їй вчувалося за вікном котяче нявчання. Плач. Тоже нехай. Нема чого чужим котам, а тим більше кішкам, попід вікнами волочитися.

А може, то вона сама там за вікном на холоді? Може, то проситься впустити її неприкаяна душа? Кішка-душа.

«А хай тобі», – подумала Єва.

Встала. Спершу до хати з сіней зайшов неїн кіт. Знов нявкнув. Холодною шерстю потерся об Євину ногу. Єва відчинила сінешні двері. Покликала:

– Киць-киць.

Залетів до сіней холодний вітрисько, шарпнув за сорочку. А кішки того одоробла нема.

– А хай тобі, – вимовила Єва вголос.

Сердилася сама на себе за таку дурницю. Стояла на холоді й чогось ждала.

Кішки? Свеї душі? Та ж душа при ній, хоч і не на місці.

«Ще скажи, що того старого чорта, – дужче сердилася Єва. – А нащо він тобі? Та ще й посеред ночі…»

Вона питала наче в когось іншого, чужого. Того, хто стояв там за порогом. Хто прийшов і просився впустити, щоб Єва йому все розказала. А про що вона має розказувати? Могла б Адамові, так його нема. Спало, напевне, дрихнуло старезне порохно.

Єва не знала, що Адамові теж не спалося. А коли не міг заснути, сідав на ліжку, обхопивши коліна руками. Так мовби піднімав самого себе і кудись ніс. Влітку виходив з хати, сідав на лавочці – тут йому легше дихалося. Або тинявся по маленькому городцю, прикидав, що де посадить на другу весну. Більшу частину городу ще колись, коли та хатина стояла пусткою, забрала собі Патичиха. Йому ж Катруся з того городу приносила і свіжі огірки, і заквашені, і помідори, кабачки, бульбу й навіть моркву.