Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Так, Андрію. Ти завжди відповідально ставився до слів. І я завжди знав, що ти мусиш стати лікарем із великої букви. Я не помилився?

– Ні… Я успішний лікар. У мене своя клініка пластичної хірургії в Бразилії. І знаєш, ти правий: якби люди були обережніші в словах, то я мав би менше роботи.

– О, не ти один, Андрію, – сміється Сашко. – Я теж несу слово. Слово поваги та любові. Любові до ближнього.

– То ти священик? – укотре дивуюся сьогодні.

– Так. Ти лікуєш тіла, а я – душі. Я зрозумів, що війна і мир, кохання і ненависть, життя і смерть розпочинаються й живляться словами. То чого б не спробувати забрати непотрібне з нашого життя? Слова добра й підтримки дають упевненість і зміцнюють свободу всередині нас, несучи мир, кохання й бажання жити, чи не так?

Маленька дівчинка обережно виносить тарілку з печивом:

– Ось, пригощайтеся…

– Спасибі, Галинко… Така ж турботлива, як і її покійна прабабуня, – погладив дівчинку по голівці дідусь Сашко. І, наче випереджаючи моє німе запитання, проказав: – Я вдячний долі за те, що все склалося саме так, а не інакше. Як би там не було, та я б не став тим, ким є зараз, без мами й тих людей, що зустрілися на моєму шляху…

Поїзди, виявляється, теж можуть бути довгожителями. Як оцей потріпаний динозавр радянської епохи, що із загрозливим металевим скреготом несе мене в молодість. Я вже й за-був, як воно – їхати в такому обдертому й брудному вагоні. Час неначе спинився тут. Цигани, схоже, ніколи не виходили звідси. Вони такі ж надокучливі реп’яхи, як і десятки років тому. Групи молодиків грають у карти, голосно лаючись. Їхня лайка боляче ріже слух і осідає на мені, наче бруд. Колись таки більше зважали на інтереси оточення. Кожна хвилина в товаристві не дуже ввічливих людей наближає мене до рідного дому. Радісне передчуття росте, незважаючи ні на що.

У райцентрі помічаю разючі зміни: ось воно, ринкове перетворення суспільства: багаті кам’яниці сусідять із геть обдертими халупами. Дороги, до яких ніхто не має приватного інтересу, зяють величезними ямами. Згадую теорію розбитих вікон. Тут повно таких чорних дір із радянських часів, які наче затягують усередину теперішнє й не дають навести лад навколо. Беру таксі. За двадцять хвилин мене зустрічає рідне село: акуратні дерев’яні хатинки на зелених пагорбах уздовж вулиці стоять в обіймах квітучих садків. Невеличкі отари овець не підводять голів від паші, надолужуючи зимовий простій. Старенькі жінки на лавці біля дороги намагаються мене розгледіти. Щось нікого не можу впізнати. Вони хором відповідають на моє «Доброго дня!» і довго дивляться вслід. Прискорюю ходу й бачу рідний пагорб. Здається, мама розвішує білизну.

– Добрий день у рідній хаті! – Сам дивуюся надтріснутому голосу.

– А ви хто?.. Божечку, Андрій… Андрій приїхав! Який же ти вродливий і молодий! – поспішає до мене літня жінка зі знайомими очима.

– Марійка… – ледь упізнаю сестру.

Ми обіймаємось і довго так стоїмо. Марійка схлипує, підводить голову й довго вивчає моє обличчя. Час і важка сільська праця не пожаліли її. Та сестра світиться тією чистою щирістю й добротою, які однаково променисті й упізнавані в усіх куточках світу.

– Яка ж ти гарна, менша сестричко. А тато й мама… – боюся почути фатальні слова й з надією дивлюся на Марію.

Не судилося…

– Тата вже двадцять літ як нема. Як шкода, що не побачить тебе, такого ладного… Після грози світла в хаті довго не було, так він на електричний стовп поліз ремонтувати… – Марійка витирає сльози з кутиків очей. – Після удару струмом жив іще пару годин, а швидка не могла приїхати, бо бензину не мала заправитися. Важкі тоді часи були, та й так… А мама… А мамця наша є, ходімо, – поспішаємо до хати. – А я сина меншого Андрієм на твою честь назвала, двоє старших уже вчаться у Львові, а він іще зі мною тут…

– А в мене донька Марія.

Мама підкладає дрова в пічку. Вона стала схожа на засушену квітку. Та погляд чорних очей жвавий і допитливий.

– Сину мій ріднесенький! – поспішає до мене, накульгуючи. Довго виціловує й вигладжує моє обличчя пошерхлими руками. Я притискаю її до грудей, і спогади мовчки обступають наші душі.

– А брати мої – як вони? – запитую.

– Добре. Іван у Росії, у Сибіру, на нафтопромислах, а Петро на Одещині. Часом приїжджають. По-російськи балакають, ніби й не наші… Але добра нажили, здорові, та й яка різниця… Тішуся, що знайшли своє місце в тім світі. От і тебе дочекалася нарешті. А Ізабель де? Не приїхала з тобою?