Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Я вже звик до вічного тропічного літа. Та, стоячи посеред скверика у весняному Львові з морозивом у руці й вдихаючи запах молодої зелені, раптом відчуваю непояснюваний молодечий азарт. Весна знімає заскорузлу шкаралупу з душі. Здається, що ось-ось із-за рогу вибіжить моя юна Ізабель і кинеться в мої обійми. Щем торкає серце й готує там вибухову суміш спогадів і незрозумілих надій. Те, що так довго обростало в душі захисною плівкою забуття, уперто проривається назовні. Ноги несуть мене призабутим маршрутом.

Маленький будиночок поміж висотками не змінився. Наша колишня обитель кохання поруч… Заглядаю на подвір’я з надією побачити знайомі обличчя. На ньому маленька дівчинка зосереджено викладає пасочки з піску неподалік від хвіртки.

– Тук-тук, хто в цій хатці живе? – звертаюся до малої.

– Я! – гордо повідомляє дівча й підносить голову.

Не може бути… Усміхнена дівчинка уважно дивиться на мене різнокольоровими очима.

– Яка ж ти гарна! – захоплююся незвичайним дитям. – Ти знаєш це?

– Знаю! Мені дідусь про це щодня говорить! – відповідає дитина. – Але мені не можна розмовляти з незнайомими. А вам – із маленькими дівчатками, знаєте про те? – струшує пісок і дивиться на мене несподівано суворо.

– Знаю, серденько, знаю. А дідуся твого часом не Сашком звати?

– Ні. Його звати Олександром.

– А поклич його сюди, будь ласка…

Сивий поставний чоловік із порога намагається розгледіти мене.

– Андрію, ти?! Невже… Який я радий, що ти не забув про мене!

Наші обійми довгі й теплі. Вони відживляють спогади й молодецький блиск в очах. Дівчинка з цікавістю спостерігає за нами.

– Це, Галинко, мій друг – дядько Андрій. Він урятував мені життя.

– Та вже не перебільшуй, – ніяковію від такого представлення. – Від флегмони – так…

– А я не про флегмону, Андрію. Проходь, – пропускає мене вперед Сашко. – Якби не ваша з Ізабель підтримка свого часу, то я б не був тим, ким є. Як там, до речі, Ізабель?

– Її більше немає. Рак… – Щось стискає мене за горло й не пускає слова далі.

– Мої співчуття. Усі ми гості в цьому світі, – зітхає Саша. – Мами теж уже давно немає. Не дожила до мого повернення з Афганістану.

– А ти… ти був в Афганістані? – дивлюся зі здивуванням на співрозмовника.

– Так. І вижив у тому пеклі. Я сам попросився туди. Коли ви поїхали, а я повернувся сюди з лікарні, то вже не зміг жити колишнім життям. Я мусив стати своїм тезкою Александром Македонським, щоб перемогти самого себе й не боятися своєї фізичної вади… Той біль, якого я зазнав в Афганістані, усе одно був меншим за ті душевні муки самоти й приниження, які я пережив тут. Там був поранений… Нас покинули на гірському перевалі без води, лише з маслом. Цілий місяць на топленому маслі. Дотепер не можу його їсти. З шістдесяти вижило троє. Чотири місяці в шпиталі Душанбе, одну легеню майже повністю вирізали. – Спогади важко даються Сашкові.

– Але тепер, бачу, усе гаразд? – усміхаюся до принишклої біля дідуся внучки.

– Так. Інколи знаходиш відповіді на прості запитання, подолавши півсвіту, – киває чоловік. – Я зрозумів, що має найбільшу силу в цьому житті. Це слово. Так, так, – перехоплює мій зачудований погляд Сашко. – Піди, Галинко, принеси нам печива, – м’яко випроваджує внучку й продовжує: – Моя мама… Царство їй Небесне. Вона дала мені життя, але й… забрала його. Я став її мискою для жалю, який вона випрошувала для себе, як милостиню. Їй подобалося страждати. Хоча, думаю, не тільки їй. Чомусь тоді всі жалілися, і хто більше, того і якось більше поважали, чи що… Оті її слова: «Ти – каліка», – закрили мене у власній клітці. Тепер я вже знаю, що не варто шукати жалю в собі. Не варто чекати й на співчуття від когось. Вони сповивають людину в щільний кокон, що не дає рухатися далі. А ваші слова підтримки й книжка про Македонського стали порятунком. Афганістан зробив із мене чоловіка. Слова здатні з тієї ж людини зліпити або Аполлона, або Квазімодо… Дивися, Андрію: ми ж думаємо словами. Вони звучать у голові нашим або чужим голосом. Ми згадуємо події, слухаючи слова у власній голові. Коли засинаємо, думка про минулий день дає нам спокій або неспокій, бажання жити або навпаки. Слово – початок і кінець наших мрій. Воно зростає красою справи. Краса світу розпочинається зі слова. Обережного, урівноваженого. Не з того, що продиктоване заздрістю, гнівом, хіттю. А з того, що несе повагу до всього…

– Як гарно… І як правильно, Олександре. Як лікар, мушу визнати твою правоту.