Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Вона довго боролася. Ізабель – боєць, – говорить Кончіта за поминальним столом.

Мені страшенно боляче. Розмови видаються недоречними й безглуздими. Ґільєрмо мовчки наливає мені міцного алкоголю. Вибір невеликий: зійти з глузду тверезим чи пірнути в алкогольну прірву безпам’ятства. Якоїсь миті мене прориває:

– Чому? Чому ви всі все знали, а я – ні?!

– Ізабель так вирішила. Тримайся, друже, – кладе мені руку на плече Ґільєрмо. – Вона не хотіла стати тобі перешкодою.

– А мене, мене хтось спитав, як мені тепер?.. Ви що, не розумієте, що я почуваюся винним? Як жити й усвідомлювати, що я не був гідний того, щоб знати про її онкологію? – Сльози течуть моїм обличчям. – Як тепер усміхатися своїм дітям чи пацієнтам? І, головне, навіщо?..

– Прийми цей біль, Андре. Змирися й прийми. Тоді ти зрозумієш ту любов, якою вона тебе захистила. Вона буде з тобою поруч. Насправді ти ж сам знаєш, що саркома невиліковна… І вона знала. Тому найкраще, що могла зробити, – подбати про майбутнє твоє й дітей.

Кончіта зітхає й додає:

– Вона знала, що, як скаже тобі, то ти покинеш навчання в Бразилії… Ізабель не хотіла, щоб її хвороба стала твоїми путами.

– Воно-то так… Але боюся, що її жертовність стане моїми путами…

Витираю кулаком сльози. Не можна мені бути слабким. Так, діти… Життя триває…

– Андре, любий, ти готовий? – поспішає до мене Паула.

– Допоможи зав’язати краватку, серденько, – обертаюся до неї.

– Готово, – тендітна жінка зробить це навіть навпомацки.

– Дякую. Твої руки вправні завжди й усюди: і в клініці, і вдома, – усміхаюся до своєї красуні.

– Мені здається, до цієї сорочки більше пасувала б та фіолетова краватка, куплена під час симпозіуму в Монте-Карло, – довго й прискіпливо оглядає моє вбрання Паула.

– Сьогодні до мого настрою пасує зелений. Це колір надії й молодості.

– Андре, щось мені здається, що ми вже трохи розминулися з молодістю, – усміхається Паула, поправляючи біляве волосся перед дзеркалом.

– Так, не зрозумів, – кидаю погляд на жінку, – чого вже серце й тіло потребує?

– Серце все ніби влаштовує, а от підтяжку повік годилося б зробити, – складає губки «качечкою» і вичікувально дивиться на мене.

– Зробимо… Нехай розсмокчеться наплив отих майбутніх конкурсанток «Бум-буму».

Імпланти в сідницях – тренд останнього десятиліття. Щоб пружні м’ячики сідниць збуджували погляд і фантазію під час ходьби чи засмагання на пляжу Копакабани. Або ж створювали звабливу лінію силуету. Або принесли перемогу в національному конкурсі сідниць «Бум-бум».

– Усе-таки через два місяці десята річниця, як ми разом, пам’ятаєш? – м’яко запитує Паула. – Тоді матимеш змогу догодити й серцю, – ніби мимохідь промовляє, відкриваючи дверцята нашого автомобіля.

– Так, я пам’ятаю, – киваю головою.

Насправді забув. Ношу в голові дати міжнародних зустрічей і симпозіумів. Дні народження Марії й Домініка. Дні зустрічей із Ґільєрмо. Дні народження своїх батьків. І ще одну дату, яку найбільше хотів би забути, та чомусь не можу. У цей день іду до церкви й довго слухаю заспокійливий спів хору. А потім до повного виснаження й сутінків граю в теніс. Щоб знесилити тіло й чимшвидше заснути. Так уже майже шістнадцять років… Паула збоку кидає на мене кілька уважних поглядів, та я мовчу.

– До речі, Андре, сьогодні можемо піти на концерт Адріано Челентано. Як тобі?

– Люблю старого шибеника, – усміхаюсь у відповідь. – Та сьогодні хочу побачитися з донькою. У неї день народження скоро.

Паула розуміюче всміхається.

– Так, і мені до сина в Белу-Орізонту треба з’їздити. Мої онучки такі гарні…

Моя клініка затишна й сучасна. Маю багато постійних клієнтів. Інколи думаю, що вони свідомо хочуть зазнати болю перед кожною важливою подією в житті. Байдуже, радісною чи сумною. Напевно, біль підсилює радість у першому випадку, а в другому – притлумлює розчарування. Схоже на те, як використовують біль від шрамування під час обряду ініціації хлопчиків африканських племен, а чи від татуювань у племен маорі або від спилювання зубів у молодят Індонезії. Той, хто пізнав біль, більше цінує життя – отакий дивний людський парадокс досягнення гармонії душі й тіла. Він став однаково дієвою аксіомою і для дикунських племен, і для розвинених цивілізацій. Сьогодні нема операцій. Залишаю клініку на лікаря Паулу.

В аудиторіях медичного університету зовсім не відчувається тропічна спека. Усе-таки з настанням квітня-травня стає на два-три градуси прохолодніше. Ось вона, потрібна аудиторія. Обережно прочиняю важкі двері. У напівтемряві знаходжу вільне місце. Десятки студентів уважно слухають молоду викладача психології. Моя Марія впевнена й переконлива.