Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– Світ емоцій, слів і подій навколо стає тим, що ми називаємо школою життя. Одні в ній успішні учні, а для інших той самий урок стає надто важким для засвоєння. Одні люди можуть дати нам крила, а інші – штовхнути в прірву депресії. Важливо, щоб у момент духовного дозрівання біля нас був той, хто б добрими словами підтримки зростив оті крила. Знайомтеся, це Томас Едісон, винахідник. Колись його мати заплакала від прочитаного листа зі школи. «Мамо, чому ти плачеш?» – поцікавився маленький хлопчик. «Від щастя, сину. Директор пише, що ти настільки розумний, що школа тобі не має що дати…» Лише багато років по тому дорослий та успішний Едісон дізнався жорстоку правду: тоді його відрахували за неуспішність.

Марія змінює картинку на екрані:

– А це онучка Ернеста Хемінгуея, красуня й модель. На жаль, загинула через уживання наркотиків і депресію… На цьому фото найтовстіша жінка США з вагою майже двісті сорок кілограмів… А тепер знаменита бразильська модель, що стала жертвою анорексії… І ось отут ілюстрація до моєї улюбленої казки дитинства – «Нове вбрання короля». Як ви думаєте, що їх усі пов’язує?

– Депресія… Молодість… Тип темпераменту?.. Схильність до суїциду… Залежність від чужої думки!.. Бажання бути гарними! – студенти горохом сиплять відповіді.

Граційна Марія рухається навсібіч дзиґою, виловлюючи відповіді й усміхаючись своїм слухачам. Вона таки природжений викладач.

– Так, ви всі праві загалом. Вони були молоді й не мали стійкого імунітету до чужих негативних думок. І головне – у них всіх була занижена самооцінка. Мій тато, коли вперше прочитав мені цю казку, сказав річ, над якою я довго думала і яку пам’ятаю донині: «Усі люди навколо нас – це дзеркало, якому ми занадто довіряємо». Нас назвали товстими – і ми повірили, тому або доводимо себе до анорексії, або ще більше заїдаємо депресію. Боїмося бути неуспішними – уживаємо наркотики чи стаємо слухняними маріонетками, що йдуть на війну чи слухняно повторюють дурню інших. Та от халепа: усередині кожного з нас живе голий король. І щоб уникнути долі героя Андерсена, мусимо шліфувати своє власне дзеркало. Маємо управляти своїми емоціями. Хто з вас ніколи не зазнавав образ від інших людей? – несподівано питає Марія.

Молодь роззирається й усміхається: жодної піднятої руки. – Тож, мої любі, ніхто з нас не є унікальним у своїх проблемах…

– Пані професор, перепрошую, а як ми маємо допомогти своєму «я»? – піднімає руку хлопчина неподалік від мене.

– Допомога нашому «я» конче потрібна. Ви ж знаєте, що таке психосоматика? – Марія обводить поглядом аудиторію.

– Так, це зв’язок стану душі й тіла…

– Умовно кажучи, пригнічений стан душі починає відлунювати хворобами в тілі. А все тому, що неприємний спогад, біль втрати коханих чи рідних потрібно вчасно відпускати. Знаєте, це зовсім так, як ви слухаєте чарівну музику, але з динаміка ще й час від часу тріщать дикі шуми, що псують загальне враження… Уникайте токсичних людей у своєму житті. Неважливо, чи це друг, чи родич. Ніхто, чуєте, ніхто не має права говорити вам неприємні речі! Але й ви теж не маєте. А зараз дієва вправа з гештальт-терапії. Візьміть за обидві руки людину, що сидить поруч. Уявіть, що навпроти той, хто образив вас. Тепер скажіть йому все, що тримаєте в душі як поганий спогад… А потім – слова прощення…

Я захоплено слухав свою розумну доньку. Теперішні діти таки розумніші від батьків. Чи, може, Бог посилає на землю душі у зворотному порядку, аніж приймає? Так, слово… Це наповнення тих чотирьох сторін піраміди людського життя, що піднімає кожного над світом на різну висоту, породжує бажання життя, вдосконалення… чи смерті.

Удома довго згадую нашу вечерю. Заповзятлива Марія така схожа на мене в бажанні пізнати світ. І Домінік уже має свою туристичну фірму. Зараз він в Андах…

– Андре, я у ванну, – гукає Паула.

Сьогодні мені хочеться побути на самоті. Чомусь роблю те, чого не робив жодного разу за всі шістнадцять років… Горище зустрічає відлунням денної спеки. Вмикаю світло й виймаю свій студентський фотоальбом. Сяйво приємних спогадів заливає душу. Навіть те, що колись видавалося катастрофою, тепер миле й смішне. Мої однокурсники – як там вони? Напевно, облисіли, набрали вагу й стали схожими на мого колишнього наставника Єфима Єгоровича… Як витримав тюрму старий? Не знатиму того. Не впевнений, що й хочу знати деталі. Аби лишень іще вдихнув повітря свободи… Валерій, Сергій, Тамара… Мабуть, теж уже всі з клініками, статками, великими родинами… Ізабель… Чорно-біле фото несе і радість, і болючий щем за грудиною. Вона, слабка, насправді виявилася набагато сильнішою за мене. У сімнадцять потрапити до геть іншої країни – це великий стрес, як я тепер розумію… Відкорковую запилену пляшку рому. Вона теж стояла тут цілу вічність і чекала сьогоднішнього вечора. Напій обпалює горло й швидко несе свідомість в океан спогадів. Довго сиджу й милуюсь усміхненим коханням молодості. Перегортаю сторінку. Якийсь кутик пожовклого паперу висунувся з-за фото. Обережно витягую складений аркуш. Не може бути… Тепер уже й не помічаю, що ром міцний і пекучий. Ставлю недопиту пляшку на підлогу й схвильовано розгладжую аркуш. Як, як я міг таке забути…