Тетяна Пахомова - Карпатське танго

На світанку глибоко вдихаю молочний туман, настояний на ароматі карпатської глиці, і починаю готуватися до походу. Думаю, он та полога гора з геть вирубаним схилом підійде для мого задуму. Довго спускаюся вниз. У мішаних лісах передгір’я вишукую зарості конвалій та обережно викопую рослинки. Вони поки не цвітуть, до цього ще тиждень. Тепер шлях із повним візком на гору. Перехід займає багато часу, та я впертий. На пологому схилі вибраної гори починаю втілювати свій задум. Кілками розмічаю контур насадження й обережно прикопую кволі саджанці. У вологій землі вони знову тужавіють і стають стрункими рядами. Щоденне полотно густих туманів огортає їх життєдайною росою.

Мені знадобився тиждень. Тепер, стоячи біля своєї хатинки, я здалеку бачу навпроти велике біле серце з квітучих конвалій. Це спогад про ніжне кохання моєї молодості. Напевно, Ізабель теж його побачить… Не знаю, чи пробачить мені мою сліпоту, та принаймні знатиме, що я виконав її прохання. Я не відчуваю більше тягаря провини на душі. Лише світло вдячних спогадів із запахом конвалій. Залишається зробити невисокий тин, щоб вівці часом не витоптали. На це піде ще тиждень-два.

На дні старої скрині знаходжу невеликий згорток. Дбайливо натерта олією бабусина дримба навіть не поіржавіла. Сідаю на невеликій галявині, затискаю дримбу губами й боязко рухаю струну пальцем. Дивний магічний звук спочатку несміливо бринить, а потім дедалі впевненіше розходиться навколо. Я заплющую очі й пропускаю вібрацію через себе. Відтак зливаюся із смереками, чистим повітрям і стаю частинкою цього вічного світу краси, його мікрокосмом. Плавно торкаю раз у раз струну – саму-самісіньку, та таку сильну. Один її кінець – народження, другий – смерть. Посередині дорога мого життя, і від неї йде відгомін моїх справ, моїх слів – мій зв’язок зі світом. Дримба – мій родинний оберіг у звуковому всесвіті.

Якби з’єднати всі слова, які сказали всі люди на планеті за один день, вийшло б гігантське плетиво. Десь колюче, мов мільярд шипів молоха, десь гарне та яскраве. Воно є відображенням тисяч новонароджених паралельних світів, реальних чи фантастичних. Моя струна веде мене між ними, відсуваючи багатоголосу фальш… Голова стає чистою й вільною, у ній лунає лише заспокійливий гомін навколишніх лісів. Я набрався сили від дримби й гір.

Вечоріє – час повертатися до хатинки. Ступаю кілька кроків і… Ні, здалося. Я йду далі, та знову чую людський стогін чи плач. Неподалік, на схилі, помічаю дівчину. У неї заплакане обличчя і, схоже, щось із ногою. Вона молода й гарна.

– Чарівні гуцулки вечорами вдома сидять, знаєш те? – спускаюся до чорнявої красуні, що тримається за ногу.

– Знаю… Добре, що гуцули ще не всі сплять. – Хоча на обличчі написаний переляк, та намагається всміхнутися. У неї приємний глибокий голос.

Оглядаю глибоку рану. Дівчина напоролася на гострий сук у чагарнику. Підхоплюю її на руки й помалу несу в хатинку.

– Гм… Як тебе сюди занесло? – запитую дорогою.

– Привезли нас сюди на екскурсію. Не люблю натовпу… відійшла. Дивлюся, а якась старенька мене рукою до себе кличе. Я ближче до неї, а вона наче й розчинилася. Видно, десь тут живе…

– Нема тут більше нікого, я сам тутечки, – заперечую й перемикаю увагу на рану.

– То як ти тут сам? – дивується вона. – Це ж важко: без людей, без цивілізації.

Хоча розумію, що я десь удвічі старший від нової знайомої, та, на мій подив, її «ти» мене чомусь зовсім не вражає й не ображає, а, навпаки, тішить.

– Інколи добре без них. А часом і треба. Ти ж он теж хотіла самоти, – відказую.

– Та тепер уже не хочу, – відповідає тихо й серйозно.

Розпалюю піч і грію воду. Обережно промиваю рану. У дівчини тремтять стиснуті губи, та вона стримується.

– Побудь трохи сама, мені треба дещо знайти.

Дівчина проводжає мене настороженим поглядом великих сірих очей. У вечірніх сутінках знаходжу на галявині дрібно посічені листочки деревію. Тепер рана швидше загоюватиметься. Красуня уважно спостерігає за моїми вправними рухами.

– Ти знахар-травник? Чи мольфар? Я чула, як ти грав на дримбі… – несміливо цікавиться.

Я щиро всміхаюся дівчині.

– Ну, як ти мене таким побачила, то нехай. Що, готуватимемо якесь їдження?

Моя гостя теж нарешті всміхається.

– Їдження… Гарне незвичне слово. Ти, напевно, давно тут?

– Якщо душею – то все життя. А тіло… Тіло носило всюди. – Підкладаю у піч дрова. – Та годі про це. Вівсянку будеш?

– Мене Юля звати… і я буду вівсянку. А тебе як?