Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– О-о-о… Вибач, що не спитав, – усміхаюся дівчині. – Та для тебе спершу вівсянка важливіша, щоб ти одужувала. Я Андрій.

– Ні.

– Що «ні»? – не можу зрозуміти.

– Важлива не кава, а те, з ким ти хочеш її випити. Для мене важливіші люди поруч. У тебе гарне ім’я – «чоловік». – У її голосі з’являється довіра. – Мій старший брат – теж Андрій.

У відблисках граційного полум’я свічки вона вже схожа на молоду чаклунку первісних часів. Густе шовковисте волосся й вогники-відблиски в очах додають їй таємничості.

– Ну… Мені теж приємне твоє несподіване товариство, правда. – Кидаю погляд на дівчину. – Шкода, що вечерю за усталеним шаблоном треба віддати ворогові. Думатимемо, що ото тільки наш обід. – Подаю Юлі мисочку із запареною кашею.

Дівчина сміється.

– Згода…

Віддаю Юлі свій лежак і накриваю її стареньким ліжником. Сам умощуюся на долівці під батьковим кожухом.

– Я завдала тобі клопоту, Андрію? – запитує дівчина.

– У житті немає випадкових людей. Навіть як їх приводить випадок. Тож мої клопоти десь, колись та якось буде винагороджено. Знаєш отой закон: «Нічого не виникає нізвідки й не зникає в нікуди»? То фізика життя.

– Знаю, добре знаю, – чомусь зітхає Юля й замовкає.

Вогонь у печі гіпнотично жевріє й тихо потріскує. У голові швидко починають мерехтіти смереки, конвалії, возик, дримба, далекий образ Ба – я засинаю… Ніч видається короткою. Прокидаюся від того, що відчайдушно намагаюся стати меншим і сховати холодні ноги під закороткий кожух. Не виходить. Крізь шпарини пробивається ранок нового дня. Таки не зігріюся. Кидаю погляд на Юлю: вона смішно спить, згорнувшись калачиком і виставивши з-під ліжника лише ніс. Тихо виходжу з хатинки й рушаю на заготівлю кілків для своєї огорожі. Робота зігріває тіло й полегшує голову. Згадую про свою гостю, аж коли сонце стає зовсім високо. Спускаюся до потічка. Трохи терпіння – і велика форель моя. Двері хатинки відчинені навстіж, усередині нікого. Ну що ж… Нема чого молодій і вродливій робити зі мною в цій глушині.

Зате тепер ліжник буде мій, нехай. «Ну й добре», – зітхаю й проганяю звичними словами легенький смуток від себе. Чищу форель і наспівую «Червону руту».

– А ти ще й гарно співаєш.

Піднімаю голову: Юля стоїть, обпершись на палицю-рогач. На голові розкішний вінок із різнотрав’я.

– О, Юля… Доброго дня! А ти винахідлива. Костур де взяла?

– Тут вони безплатно на кожному кроці, – жартує дівчина. – Зате знахар на всю околицю лише один, і той утік.

– Мусив сходити до місцевого ресторану, щоб нагодувати таку витончену панянку обідом. – Знизую плечима. – Королеві Карпат дієти ж протипоказані, що скажеш?

Дівчина дарує сяйливу усмішку. Мені легко з нею. Може, я навіть зможу потерпіти ще одну ніч без ліжника.

– Як твоя нога, до речі? Зараз зробимо перев’язку.

Для розкішної рибної юшки вже все-все готове. Роздивляюся рану.

– Схоже, усе добре. Аби лишень сепсису не було. Треба буде ще відвар із деревію тобі попити, він кров очищає. – Обережно перев’язую ногу. – Десь за день, думаю, зможеш потихеньку на неї ступати. Тебе ж, напевно, шукають уже? Коли там той автобус буде? Я б допоміг тобі дійти до нього. Що скажеш?

Юля чомусь підозріло довго мовчить. У її очах незрозуміла туга. Зітхає та якось здушено говорить:

– Хотіла б я, щоб хтось на мене чекав… А туристичний автобус раз на тиждень сюди ходить, тож залишуся хомутом на твоїй шиї ще на кілька днів. Витримаєш, Андрію?

– Не знаю, що й сказати. Хіба назву тебе П’ятницею. Чим там Робінзон навантажував свого соратника, не пам’ятаю вже… – кидаю хитрий погляд на дівчину.

Вона вмить веселішає.

– Ну, щось із сидячої роботи могла б виконувати.

– Ну то й добре. Піду розпалю вогонь у печі. А ти будеш верховною жрицею карпатського вогнища, гаразд?..

Робота на моїй плантації конвалій просувається повільніше, ніж хотілося б. Невисокий тин потребує багато матеріалу. Мурахою сновигаю до ліщинника й назад на схил. Сутеніє, темрява в горах швидко накидає покривало ночі – треба поспішати до хатинки.

– Усе гадаю: чого-то життя мені отут хоче дати? – Хатинка зустрічає мене затишним теплом і зосередженим поглядом Юлі.

Хоча мій мозок і мав тривалі канікули, та сьогодні здатен слухати лише знесилене працею тіло.

– Менше думай, слухай тіло… Воно саме скаже, – бурчу, розтягуючи короткуватий кожух на собі. Миттєво провалююсь у міцний сон.

Уже майже половина периметра огорожі готова. П’янкий аромат конвалій лине дуже далеко. Він приваблює і бджіл, і кумедних джмелів, і навіть блискучого жука-оленя. Уся та спільнота тішить мене на перепочинку вправною акробатикою поміж білих мініатюрних квіточок. Час і собі пошукати поживу. Знову йду до потічка. Скидаю одежу й змиваю піт та втому. Холодно, бр-р… На десять хвилин би до Бразилії, не більше. Ще не сильно тягне до країни тропіків, ні… Збираю на великий листок мати-й-мачухи равликів – гарний буде обід.