Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Спересердя кидаю своє поле конвалій і рушаю до хати. Годі ілюзій. Що, собаки на трьох лапах не виживають? Нічого, бігають, ще й інтерес до життя мають. Трьох точок математично достатньо для площини. Робота, друзі, діти – обійдуся без кохання. От мій надкушений життям варіант вітрувіанської людини. Я приїхав за ним сюди, щоб тут, на землі своїх предків, і здобути усвідомлення цього, і взяти силу, щоб прийняти це. Мушу скинути стару шкіру й наростити нову. Краса й свобода не для мого віку на порозі старості. Свобода, якої я так прагнув для себе й своїх коханих, примхливо обійшлася зі мною. Схоже, тепер я роблюся взагалі вільним від усього, і неважливо – поганого чи доброго. Болячки, досвід і знання стають для колишніх ідеалів уже путами. Це відчуття, коли людина ще не розтулила рота, а ти вже знаєш, що зараз почуєш від неї… Чим закінчаться книжка, фільм, черговий скандал у суспільстві. Усі стають надто передбачуваними. Це те, чого я прагнув у молодості й що так закриває мою душу тепер. Де те чарівне джерело, що знову наповнить мене здивуванням, пристрастю, цікавістю до світу? У зародку я, як і всі, був рибкою, ящіркою, потім – безпомічним кенгуру, грайливим кошеням, левом… Та ким я тільки не був у своєму житті! І до сьогодні не знаю, чи правильний мій вибір. Чи є я тим, ким хотів стати? Чи досягнув межі того краю, куди йшов?

Настав час перетворитися на дерево, тихе й байдуже, здатне лише спостерігати ігри світу й спокійно чекати свого кінця. Не хочу бути деревом! Треба боротися! Чи не треба вже? Кляті вагання старого й тому занадто розумного егоїста в суперечці з тінню молодого альтруїста. Моє апокаліпто тривалістю в життя. Я просто йду по горах, які будую собі сам. Клята передбачуваність. Вона спинила мене… Чому я той, хто все життя допомагав Богові робити щасливішими й досконалішими когось, не можу зробити таким себе? Настав час знову прислухатися до самого себе.

Галявина одкровень зустрічає мене світлом, легеньким вітерцем і спокоєм. Вона центр усесвіту. Космічні звуки дримби женуть мої думки хвилями над світом. Молочна хмарина неквапно заходить на Пікуй і дбайливо навішує на гору напівпрозору фіранку туману. Маю все, про що мріяв замолоду: свободу, друзів, гарну роботу, гроші – усе-усе стало дійсністю. Натомість дійсність дитинства – недосяжними зорями. Під сузір’ям Південного Хреста я знайшов свободу, я навчився творити красу. Та, здається, цієї свободи в мене забагато. Чи, може, вона не має меж? Не знаю.

– Ку-у-уди-и-и йти-и-и?.. – дзвенить довгим запитанням мій чаклунський інструмент. З білого туману неквапно виходить Микола. Він молодий і всміхнений.

– Привіт, Андрію. – Сідає неподалік. – До свого кохання йди. Воно найголовніше в цьому світі.

– Не зупиняйся, сину. – Тато виглядає щасливим. – Рух – то життя…

Я чомусь зовсім не дивуюся їхній появі. Торкаю щемливу струну далі – боюся, що коли перестану, то вони покинуть мене.

– Шукай нову вершину там, де тобі буде добре, Андрійку… – виринає з прозорого полотна моя маленька Ба. – І вона кохає тебе, – додає, радісно всміхаючись.

Заплющую очі й уперто торкаю струну. Дякую вам, Карпати… Спасибі, добрі духи моєї пам’яті…

– Андрію, щастя моє мольфарське… – м’який голос Юлі звучить десь зовсім поруч.

Розплющую очі: моя кохана усміхнена й щаслива. Вона напрочуд вродлива в цій лляній вишитій сорочці. Зриваюся й обіймаю її.

– Ти добре подумала? – шепочу, дивлячись у вічі.

– Так. Іще задовго до того, як пізнала тебе, – відповідає твердо й спокійно, відкинувши пасмо густого волосся.

– Звідки це в тебе? – ошелешено роздивляюся прикрасу Юлі – овальний шматочок дерева на шкіряній шнурівці.

– Від мами залишилося. Вона дуже дбайливо берегла його. Казала, що цей кулон допоможе мені знайти кохання. Правда, вирізьблений фламінго дивовижний?..

У мовчазному здивуванні розглядаю стару деревину. Вона така ж рожева, як і майже сорок літ тому. Він гарний – маленький випуклий птах, що вів мене по життю. Виявляється, не тільки мене. Дивна річ – людська віра, зоря, що світить над вершиною бажань.

– Фламінго… – задумливо проводжу пальцями по вигинах свого давнього творіння. – А для мене він завжди був уособленням краси й свободи. Твоя мама була права: головне – вірити і йти. Тоді все-все здійсниться… Я маю тобі багато чого розповісти.

– І я тобі… – відповідає Юля. – Хоча в мене таке враження, що ти все життя був зі мною…

Світ став тісним. Я жив у ньому, а він – у моєму серці. Усі віддалі – математичні чи людські – не більш ніж умовна перешкода. Нова вершина була поруч, близька й далека водночас. Тут, на Пікуї, я залишу свою чергову стару шкіру. Я… Ні, ми. Ми народилися знову. А спогади… Це як дзеркало заднього огляду: у нього потрібно зазирати час від часу, щоб не повторювати помилок. Щастя криється в простих речах. Життя – це мить. Віват, життя! Віват, руху вперед! Фієста, Карпати!..