Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Я не став говорити про те, що їду з дружиною на Кубу. Стримано кивнув головою. Подумки дякував долі за зустріч з Ізабель. Дорогою назад зловив себе на думці, що не всміхаюся, зсутулився й човгаю ногами. Я роззирнувся: усі, хто йшов вулицею, були похмурі й згорблені. Мої намагання розправити плечі мали успіх. А от усмішка тремтіла й не хотіла затримуватися на обличчі. Не виходило в мене відчувати внутрішню свободу. Я був невиразною часточкою радянського народу, яку можна закинути куди завгодно проти її волі. Бо волю кожного довго й уперто виймають зсередини. Наче намотують на голочку нерв із хворого зуба. Зуб залишається, виконує свої функції, та він уже нечутливий, бо мертвий. Не реагує ні на кип’яток, ні на лід. Кожен із цього натовпу нагадує пролікований мертвий зуб. Межі чутливості кожного відсунуті в безкінечність. З кожним можна робити що завгодно. Терплячі, слухняні, безголосі. І останнє – найстрашніше… Схоже, теорія золотої пропорції має виняток. А я її підніс і поставив на власноруч зведений постамент як універсальний рецепт краси й щастя – наївний… Не працює вона щодо історії. А чи працює? Може, ота одна третина поганого – це біди людини від суспільства? Чи навпаки? Де ти, щастя моє, на відрізку між точками «я» й «держава»? За двадцять три роки мого життя щось його було надто мало. А якщо на омріяній Кубі, що дружить із нами, буде те саме?..

Я вдома. Треба погодувати хом’яка. Він швидко й ритмічно напаковує щоки. У клітці Соля не голодний. У нього є все. І завжди. Та вмонтована в кожну його клітинку генетична пам’ять про голод попередніх поколінь вимагає пакувати ще й ще. Щоки роздуваються до неймовірних розмірів. Напевно, лише мільйон поколінь його нащадків після перебування в ситій кліточці зменшать оті знамениті щічки. Ну що, друже, об’ївся? Не завжди те, що маєш, тобі на користь… Кладу товстеньке волохате тільце в дерев’яне колесо-тренажер: «Уперед, грубасику!» Я його бог. Даю і їжу, і випробування. Дам щось одне – він загине. Колесо – теж частина пам’яті його поколінь. Крихітні лапки несуть пухнасту кульку по колу. У витріщених оченятах пробігають страхи-примари далеких предків. Швидше вперед! Лисиця… хижий птах над тобою… Достатньо. Соля відсапується після випробувань і неквапно повзе в куточок із сіном. Його не цікавлять відчинені дверцята клітки. Свобода вб’є його. А може, навпаки, удосконалить? Чому держава, що дає мені такий мізер зарплати, у такий же мізер оцінює моє життя й грається ним, наче в мене воно не одне, а дев’ять? Спасибі тобі, друже… Я посадив тебе до клітки. Та ти, схоже, допомагаєш мені вийти з моєї власної.

Гарний сон та ранок кохання – і день розпочинається з веселки. Запашна кава удвох і загадкова усмішка Ізабель навпроти – усе це відсуває недавнє душевне сум’яття за нещільну ширму минулого. Радісний прихід нового дня не псують навіть сварки господарів майже під нашим вікном. Вони видаються милими й кумедними. Схоже, Степанові ніхто не давав такої слушної поради стосовно вибору коханок, як мені – Єфим Єгорович. Лемент пані Галі чути на пів-Львова:

– Що, що тобі бракує? Наварено, випрано, дитину пильную… А він до мене: «Іванцю те, Іванцю се…» Що, вже забув, що твою жінку Галею звати?! Що то все має означати?!

– Дитину менше б пильнувала, може б, хлопом став! Зі здорового лоба слабака ліпить! І відчепися від мене, просто обмовився! – затято борониться Степан.

– А вночі, крізь сон, двічі «Іва-а-анцюююю…» – то як, га?! Що, здибав файнішу від мене?! – шаленіє жінка.

– А може, мені з нею добре, не подумала?! – нарешті не витримує господар.

Пані Галя хапає ротом повітря й знесилено нащось уточнює:

– А… то… як?..

– А так! Як у раю! Тепло й добре! А не як біля купи льоду! – Степан грюкає хвірткою і йде на роботу.

Пані Галя нагадує жабу в анабіозі. Вона сидить нерухомо й не реагує ні на привітання, ні на наш відхід на роботу. Через кілька годин нашого господаря не стало: широкий інфаркт не дав шансів на порятунок. Увечері потай запросили священика для відправлення панахиди. Навколо домовини позбиралися лише найближчі й безпартійні. Умить постаріла пані Галя тихо голосила й не відходила від труни. Лише на хвилину, затуливши половину лиця тремтячою рукою, зайшов син Саша. Він мав вигляд загнаної звірини: боязкий, зсутулений і заплаканий. Хтось із родичів рушив до нього зі співчуттям, та юнак злякано метнувся в іншу кімнату. Більше він не виходив. На другий день навіть не пішов із процесією на цвинтар. Тепер я знав причину такої його поведінки. Вона була смішна й безглузда. У моїх очах його мати – справжній злочинець. У Саші звичайна гетерохромія. Або різнокольорові очі. Я вдруге натрапив на такий випадок. Це ординарне порушення в розподілі меланіну між двома райдужками очей, абсолютно нешкідливе для людини. Рідкісне – так, але нешкідливе. Колись таких вважали чаклунами, здатними зурочити людину чи худобу. Такий погляд незвичний, він приваблює увагу. Для загалом вродливого Сашка це могло стати плюсом: упевнена постава, магнетичний погляд… Не стало, бо забракло невеликого, але суттєвого – підтримки близьких. Мама вийняла чи то з глибин підсвідомості, чи то з болота середньовічних пересудів страх несприйняття незвичайної дитини й заселила його в душу сина. Тепер він боявся й уникав людей. Став приреченим на самотність і цілковиту залежність від матері. А може, вона того й прагнула? Не знаю… Якось усі були в клітках, наче мій Соля. І пані Галя, і Саша, і я, і мої пацієнти, і всі-всі навколо.