Тетяна Пахомова - Карпатське танго

Знати таблицю ділення в нашій країні мав кожен, хто прагнув незаконного приробітку: платиш потрібним людям високого партійного рангу – і вони стають твоїм «дахом». Ніхто не осуджував прагнення трьох лікарів заробити зайву копійку своєю працею. Кожен безуспішно відкладав на щось роками, відмовляючи собі в морозиві, ресторанах, театрах, новій одежі… У якійсь іншій країні Єфим Єгорович мав усі шанси стати просунутим науковцем чи успішним бізнесменом. Виявилося, що робив він років із десять тому протези якомусь полковникові, другові дитинства. Потім, як і годиться, добре посиділи з випивкою й гарною закускою. Розповів полковник нашому Є. Є. про цікаву військову технологію напилення нітрату титану на залізні деталі: не ржавіють довго й виглядають ну зовсім як золото… Голос бізнесових генів штовхнув стоматолога в правильний бік.

Коли мене викликали на допит, Єфим Єгорович уже був дуже схудлий і до всього байдужий. Я нічого не знав, і моє незнання врятувало мене. Єдине, що зачепило, – слова кадебіста:

– Я не бачу вашої вини. Але, – підняв вказівний палець, – ви вже втретє потрапляєте в поле нашого зору… Хм. Можете поговорити наодинці з вашим колегою, я покурю… – і вийшов.

– Єфиме Єгоровичу, мені дуже вас шкода. Що я можу для вас зробити? – присунувся ближче до наставника.

– Нічого ти для мене вже не зробиш. Я хоч трохи нормально пожив. Не шикував, а просто пожив. Котлету мав щодня, ще й навіть на власній машині поїздив… У країні розбавленого бензину й рибного дня важко бути білим і пухнастим. Навіть якщо ти в білому халаті. Ти, Андрію, добра людина. Усміхайся, це тобі личить.

– Може… – почав я, та старий приклав палець до губ і кивнув у бік місця слідчого: там під столом старанно накручував плівку маленький магнітофон.

На вулиці йшов дощ зі снігом. Можна було не витирати сльози. Удома я довго вичухував Солю. Хом’як принишк. Здається, він усе розумів.

Той 1980 рік узагалі видався якимсь буремним. Він уперто намагався мене як не зламати, то чимскоріше випхати з країни. Телевізійна новина, що пройшла в грудні 1979-го повз мою аполітичну увагу, тепер обернулася несподіваним боком. Я так і не допетрав достоту, з якого дива Радянський Союз увів свої війська в далекий пустельний і малонаселений Афганістан. Ну живуть собі люди, трохи сваряться, та розвиваються – чого лізти туди? Не потребують вони вашого втручання. Навіть якщо його красиво назвати «інтернаціональною допомогою». Уже потім я дізнався, що маленький Афганістан намагалися підкорити й підім’яти під себе всі сильні світу цього. І нікому не вдавалося! Середньовічні в побуті афганці мали свою тактику боротьби й виживання. Перед нею були безсилі найкращі армії. Бо сильні звикли як? Велике скупчення ворога, правильний розподіл сил: потужна артилерія накриває вогнем, далі вступають у бій найновіші танки й піхота, добиваємо ворога з повітря – і тра-та-там! Перемога! Та неможливо перемогти країну, у якій три чверті населення проживає в селах. Просто немає звичного великого скупчення ворога. Усі відомі військові тактики й стратегії виявилися провальними в Афганістані. Є люди, що збираються невеликими загонами й успішно виганяють більш сильних чужинців зі своєї території. Якби партійні чини краще вчили давню історію, а не тільки свою партійну, то згадали б: військо Александра Македонського так само ганялося по всій Скіфії за її жителями, а ті просто тікали. Так і відступили голодні й виснажені македоняни ні з чим.

Слово «душман», що звучало в усіх новинах, стало образливою лайкою. Хоч для мене душман – це був чоловік, що має душу. Людська гідність і гордість давали йому наснагу виганяти тих, кого він не кликав до свого дому. Для нього радянські солдати були тими ж, ким для нас колись німці – загарбниками-поневолювачами. Душмани просто прагнули свободи. Але в нашій країні її нема. Не може бути її поруч із кордонами СРСР: ні в Польщі, ні в Угорщині, ні в Болгарії… Слухняні прорадянські сусіди навіть не пробують виявляти непослух чи прагнення вийти з табору соціалізму, бо ж «брати» роздушать і свободу, і бунтівників гусеницями танків так, як у непокірній Чехословаччині у 1968-му… Не пощастило Афганістану із сусідом, от і все. Але не пощастило й мені: одного холодного дня мене викликали до військкомату й поставили на військовий облік. Сухо попередили:

– Тільки закінчите інтернатуру – відправимо військовим медиком у гарячу точку. Будете виконувати інтернаціональний обов’язок.