Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Лиймо з ганку! – сказав пан господар і перший вийняв пстручка – почувся мелодійний дзвін. – То як тобі оглядини? – спитав самозадоволено.

– Оглядини чого? – спитав Андрій, роблячи те саме, що й пан Михайло.

– Та ж дочки моєї, дурню! – рявкнув Капшук. – Для цього ж приїхав?

І там унизу в Андрія раптом заїло, тобто перестав витворювати мелодійний дзвін, а це сталося тому, що згадав. Більше того, голова йому аж так просвітилася, що збагнув: його приймають не за того. А над те: він зовсім не сюди їхав на оглядини – ось про що почав був розповідати господареві, але не доказав. А ще збагнув: стільки було всього наготовано, отже, гостя тут чекали. І він нажерся й нажлуктався з того, що було приготовано не йому. Андрій не був страшком, але від з’їденого й випитого ослаб, і страх стьобнув його, як батогом. Ось чому там унизу так безнадійно заїло, аж заболіло в паху. І він стояв задубілий, безтямно вирячивши очі, не відаючи, що і вчинити. Побіч мирно дзвеніло, але то був один дзвін, господаревий.

– Я тебе щось спитав, – мовив пан Михайло. – Як тобі оглядини?

– Почав вам розказувати, – печально сказав Андрій, кидаючи очима, кудою можна чи ліпше тікати, – ви мені й не дали.

– Розказувати що? – твердо спитав господар, продовжуючи дзвонити.

– Що їхав на оглядини, – відповів покірно Андрій. – Але не до вас…

Тоді дзвін, що його витворював пан Михайло, раптом затих, ніби хтось його ножем обрізав.

– Що ти мелеш? – спитав господар.

– Авжеж! – так само печально продовжив Андрій і на полегшення з нього знову полилося, і знову в темені ніжно задзвонив дзвінок.

– Їхав на оглядини Настуні.

– Але ж моя дочка Настуня і є! – твердо мовив пан Михайло.

– Це так, – сказав Андрій, – але їхав до Настуні, дочки пана сотника Василя Лазаревича.

– До отого бовдура? – скрикнув Михайло Капшук. – Але чи ти бачив і знаєш його дочку?

– Ні, - сумно проказав Андрій, все ще видзвонюючи. – Отож на оглядини й їхав.

– Але ж то жаба, не дівка! – скрикнув пан Михайло і почав похапцем застібуватися, – хіба цього не знав?

– Ні, - відгукнувся так само печально Андрій. – Заблудився й прибився до вас.

– Не заблудився, а Бог тебе привів! – урочисто сказав пан Михайло. – Але стривай, зараз розберемося. Як тебе звуть?

– Андрій Темницький, – кволо відгукнувся юнак.

– Кінчай своє діло, не до того нам! – тверезо мовив господар.

Андрій послухав і своє діло скінчив – мелодійний дзвін обірвався.

– Отже, ти Андрій Темницький, а не Петро Заруба? – обережно спитав Капшук.

– Так воно і є,- зітхнув Андрій.

– І їхав на оглядини не до мене, а до того бовдура Лазаревича і його жаби?

– Так, – видихнув Андрій, приймаючи на обличчя сильні вітрові подуви, в яких вперше відчулися крижані нитки, адже перед осінню вже було.

– Хм, хм, – господар був начебто також спантеличений. – А мою дочку бачив?

– Та ж звісно, – сказав Андрій. – Сиділа з нами за столом.

– І справді, - згодився Михайло Капшук. – То як вона тобі?

– Гарнішої дівчини в житті не бачив.

– Бо так воно і є, - гордо сказав Михайло Капшук, мову тепер вів твердо й цілком тверезо. – Чи ж уподобав її?

– Кому не сподобається така красуня? – сказав Андрій.

– То в чому річ?

– Як це – в чому річ? – не збагнув Андрій. – І хто такий Петро Заруба?

– Петро Заруба – це той, що в мене гостити вже не буде, – сказав пан Михайло, – бо приготоване для нього ми з’їли, а поставлене випили, хе-хе!

– Це вже і я збагнув, – відгукнувся Андрій, сумно п’ючи вітер із крижаними нитками.

– То в чому річ? – знову спитав Капшук.

– Про яку річ кажете? – не міг допетрати Андрій.

– Ні, ти, мабуть, переїв і перепив, – нетерпляче сказав Капшук. – Дівчину бачив?

– Та ж звісно.

– Сподобалася тобі?

– Та ж звісно!

– Отже, оглядини відбув, – категорично прирік пан господар. – Чи, може, не так?

– Та начебто й так, – невпевнено проказав Андрій.

– Отож вирішуй і не дуже дляйся: на кому ліпше оженитися: на тій, що сподобалася, чи на тій, якої і в очі не бачив, і скажу тобі, як на духу: жаба – не дівка. Чи ліпше взяти красуню, якої світ не знає, що як писанка, чи жабу, аби тобі цілий вік кумкала? То що?

– Та ж звісно, ліпше взяти красуню, – невпевнено приказав Андрій.

– Тоді давай лапу! – радісно сказав пан Михайло, і вони обмінялися міцним рукостисканням, а по тому ще й обійнялися й поцілувалися тричі.

– Але ж… – спробував захиститися Андрій.

– Що "але ж"? – нетерпляче обірвав господар, відводячись.