Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Але ж ми не спитали… чи сподобався Настуні я?

– Ну, це клопіт малий, – байдуже прорік пан Михайло. – Аби я тебе вподобав.

– Але ж… – знову почав Андрій.

– Що "але ж"?

– Чи не любить вона… того Петра Зарубу?

– Якого ще Петра Зарубу? – здивувався пан Михайло.

– Ну, того, що мав приїхати до вас на оглядини.

– А-а, того? – байдуже позіхнув пан Михайло. – Того вона і ввічі не бачила. А тебе вже бачила, – і додав, впритул наблизивши до Андрія розсміяне лице. – Коли сказати по-правді, моя Настуня нікого не любить! Але на те ми й козаки, щоб на баб не зважати. Чи ж ти не козак?

– Не лише козак, але й уроджений шляхтич, – гордо сказав Андрій.

– Отож-то, – згідно відказав пан Михайло. – Коли так, нашу угоду треба закріпити. Ходім вип’ємо й поїмо!

Пізніше, коли Андрій Петрович оповів цю історію при нагоді Івану Михайловичу, небожеві своєму, і то з причини настановчої, бо подібне пережиття мав його батько, Іванів дід, та й у самого Івана в юності трапилося щось подібне, і тільки завдяки Андрію Петровичу остерігся; так от, розповівши цю історію, Андрій Петрович сказав, що помилка його була не в тому, що відразу не вияснив ситуації і не вів себе відповідно; також не в тому, що, як казала матінка, красеню годі брати в дружини красуню (мій батько видозмінив цю мудрість, вважаючи, що поважній людині взагалі на красунях не годиться одружуватися), не в тому, що так відразу зачарувався дівчиною, адже було чим зачаруватися, замість розсудно роздивитися; не в тому, що надто швидко по тому одружився, а в тому, що не звернув уваги на чесну засторогу Михайла Капшука, що його дочка нікого не любить. Він тоді, бувши підпилим та переїлим, гадав, що дівчина просто ще не встигла когось полюбити, аж доки не з’явився, за грою долі чи за божим промислом, він, але річ у тім, що це, здається, й справді була питома риса Настуні Капшуківни, вона, за дивною натурою своєю, справді нікого не любила та й не була здібна до любові, бо серце її було замерзле на кригу, відтак чоловік мимоволі ставав для, неї не душевним приятелем та головою її родини, а ворогом, із яким вона, як воїн супроти воїна, ставала до поєдинку – отака була непережитна вада тієї дивовижної жінки, хоча мушу признати, що її дії та вчинки можна тлумачити й по-іншому, про що скажу далі.

Михайло Капшук допивав і доїдав із Андрієм те, що було наставлене на столах, навіть слуг не турбуючи, які зморено хропли десь по закамарках, не турбували вони й Настуні; за вікном шумувала нічна гроза, а вони пили, і їли, й теревенили, власне, говорив господар, а гість підтакував або говорив тоді, коли його щось запитувано. А пан Михайло після тієї чудової домови на ганку виявив великого інтереса як до роду, так і до маєтків Темницьких, сказавши при цьому, що Петра Григоровича він не тільки знає, але той якось гостив у нього, адже в нього гостили всі, бо такий уже хлібосольний удався. І так вони просиділи аж до світанку, а вранці Андрій Петрович голосно заявив, що він не проти заручитися із Настею Михайлівною, але тільки при одній умові, що вона його вподобала, бо таке мусить знати конечно і почути це з її виняткового малюнку вуст.

– Та вподобала, вподобала! – нетерпляче сказав пан Михайло. – І нема чого нам гратись у ці заручини-мучини. Церква в нашому селі є, піп є, оце зараз збудимо наречену й рушимо вас вінчати. Що, ти проти? – войовниче вигукнув пан Михайло.

– Ні, чого ж, – сказав Андрій, у якого півмозку спало, а пів дрімало, та й навіть та половина була зашумована й залита Капшуковими трунками. – Але ж…

– Ну, що ти завзявся зі своїми "але ж", – знетерпеливився пан Михайло. – Але ж, але ж, ну що але ж?

– Хочу знати, – вперто вів своєї Андрій, – чи вподобала мене… Настя Михайлівна… а чи ні… Без цього… одружуватися не буду.

– Але яке це має значення? – щиро здивувався господар.

– Велике, – мовив Андрій Петрович, а він бував непомірно упертий, а коли опирався, зрушити його з місця ніхто не міг, навіть Капшукові трунки й безсонна ніч. – Бо я чому… поїхав на оглядини… без батька й матері?

– То чому? – зирнув на нього майже червоними очима Михайло Капшук.

– А тому, – повільно видобував із себе слова Андрій, – бо хочу знати… еге ж, хочу знайти ту… котра б мене… ну, котра б мене… полюбила… І котру… ну, котру б… полюбив і я.

– Про любов тільки в піснях співається, – незворушно сказав пан Михайло. – Але коли так уперся, піду її приведу.

– Але ж…

– Ну, що "але ж"?

– Але ж ще дуже… рано, – цілком сонно сказав Андрій.