Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– А що, гарний? – засміявся Михайло Капшук і задоволено потер собі руки.

– Гарний! – ніби луна, повторила дівчина.

– А вона тобі гарна? – повернув змережані червоними жилочками очі господар.

– Як писанка, – захоплено видихнув Андрій.

– А тепер до праці, до праці! – гукнув Михайло Капшук. – А то вже кишки болять. Витрішок ще наїстеся!

Вони випили пінної, а тоді калганівки, а далі щоразу іншої, щедро заїдаючи закусками, які невдовзі замінилися на м’ясні: сало смажене, печінка в сметані, капуста з м’ясом дичини, ковбаса з легенів, смажена шинка з гірчицею, різні полотки з домашньої птиці й дичини, холодець, ковбаса задимлена, сальник у горщику, лизень залитий, якісь паштети, пучки левурди, печінкові галушки, печериці, густо залиті сметаною.

– Вибачай, хлопче, що, може, не так, як треба, гощу, приїхав несподівано, отож чим багаті, тим і раді.

Господар не їв, а лущив страви, моторно молотячи щелепами, ніби перед цим його тримали бозна-скільки голодним, тоді як панна сиділа ніби мармурова статуя, обличчя невідь чому зблідло, келиха її дивовижного малюнку губи торкнулися лише раз та й то коли її батько проголосив, горлаючи, ніби вони глухі були, здоровицю на честь гостя та й не відразу, а коли батько пригримнув на неї. Отоді простягла тонку, випещену руку із довгими нігтями, безвольну й майже прозору, до келиха, знехотя піднесла його до вуст і хтозна чи й умочила ті вуста, але, здається, вмочила, бо вогко заблищали по тому; ясна річ, що в її келиху була не горілка, а малинове вино. Більше келиха не торкалася, незважаючи на батькові підохоти й заклики, їла так само повільно й неохоче, при цьому на обличчя лягав такий вираз, ніби їсти була прикрість, а не задоволення, вибирала на столі що делікатнішого, та й то це тривало недовго, бо за якийсь час на батькового поклика заявила, що вже цілком сита.

Андрій же, закуштувавши трунків, хоча й собі хотів вестися за столом делікатно, відчув, що ті напої, а ще й довга прогулянка лісом, збудила в його нутрі справжнього вовка, і той почав шматувати й терзати йому нутро – єдина рада була того ненаситного вовка належно вконтентувати, тож за третьою чи четвертою чаркою він забув про свою делікатність, тим більше, що приклада до наслідування мав іншого – самого господаря, а той у делікатності увіч не вдавався. Отож вони почали молотити щелепами та язиками, а за короткий час Андрій довідався, що він справді поїхав не в той бік, що в цьому домі гостей люблять і швидко не відпускають. І чим більше пив він та їв, тим більшою красою розквітала в нього перед очима дівчина, його ж обличчя буряковіло, і це в той час, коли в неї ані порожевіло. Кидав у її бік палкі позири, гостріші стріл Купідона, але ті ламалися об лід дівочої неприступності, І це напрочуд його ще більше запалювало. І тільки вряди-годи відчував, що й вона на нього часом позирає, тобто дівочі повіки підіймалися, – загалом же сиділа потуплена, – тоді його обливало синьою крижаною водою, в якій не було ані жаринки, а так: ніби опитувала його й вивіряла. І він у такі моменти відчувався найгірше, аж застрявав йому в горлі шматок. Михайло ж Капшук не вгавав у розбалаках, оповідаючи смішні історії, що траплялись із ним чи з сусідами, і хай гість знає: він все про всіх зна, бо кожен у нього не раз гостив, бо Михайло Капшук мав таку щиру вдачу, що не міг дозволити, щоб хтось у нього з окілля не скуштував його трунків, бо коли б хтось відмовився (а такого ше не було), він того б за ворога собі мав, ворогів же він не милує, але річ у тім, що ворогів у нього нема.

І тут прозвучав рівний, холодний голос:

– Дозволите, батечку, відійти?

– А ти поїла? – турботливо спитав батечко.

– Більше нікуди, – сказала дівчина, і на її лиці з’явилася подоба всмішки, і це була єдина всмішка, яку побачив у неї Андрій, яка, треба признати, напрочуд її прикрасила.

– І не голодна? – тим таки турботливим голосом спитав батько.

– Та ж бо ні! – сказала дівчина, встаючи.

– Ну, тоді доїси у себе, – безпардонно сказав батько, і на її щоках раптом спалахнули рум’янці, а очі метнули в батька по синій стрілі.

– Не зважай, юначе, на бабське кодло, – сказав Михайло Капшук, ставлячи очі до Андрія. – Це така в них поведенція – дурня клеїти. Моя паніматка, царство їй небесне, була точнісінько така ж і скільки я її не гнув та вигинав, а таки не зігнув, поки не гигнула, бідолашненька. Але й гнути мусів, бо сіла б на карка і став би помелом. Але чи ж гідно мужу стати помелом у баби?