Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Чи ж ти Настуся, дочка сотника Василя Лазаревича? – гукнув їй Андрій.

– Я твоя справжня суджена, – сказала дівчина, блиснувши чудовими очима. – А до тої… до тої не доїдеш…

І Андрій, хоча й був з виду поставний козак і хоча мав за поясом пістоля, а при боці шаблю, злякався, аж у спині йому похололо.

– Але ж так, як ти, літають відьми! – крикнув він.

– А так, як ти, – відьмаки, – засміялася дівчина. – Ото й станемо собі парою….

І від того жахного сну Андрій прокинувся; довго не міг дійти тями, тіло йому тремтіло – заснув простоволосий, і сонце, хай і підосіннє, напекло йому голову. Тому ще раз викупався у ріці і тільки тоді дійшов тями.

Розпутав коня і поїхав далі, але чи так уже задумався, чи найшла запаморока, але дорогою йому перестали траплятися віхи, що їх позначив на картці батько. Ріка була й особливе дерево біля води, що низько нахилилося й мочило віти, а по тому ознаки не збігалися, хоч дорога начебто вилась одна, й роздоріжжя він не примітив. Але був не із страшків, окрім того чудово знав: раз є дорога, то кудись обов’язково його виведе, а там у людей розпитається. Йому навіть цікавіше від того стало, бо, відверто кажучи, те, що батьки йому все аж так чітко і ясно розписали, в глибині душі не захоплювало, відтак відчуття майбутніх пригод збадьорило хлопця і до нього знову повернувся щасливий стан безтурботності; знову засвистав і заспівав, погнавши коня хуткіш. Але дорога залишалася безживна й порожня, і на ній так і не побачив жодної визначеної батьком признаки, хоча траплялися дерева й вигини дороги, що цілком тими признаками бути могли.

Так дістався до загубленого серед лісу села, що вельми нагадувало Лісовичі, він навіть подумав, що поїхав дорогою не вперед, а назад і повернувся додому. Але село звалося не Лісовичі, а Засадничі, й селяни скерували його до панського обійстя, де мешкав бунчуковий товариш, але не Онисим Сало, а Михайло Капшук – до нього Андрій Петрович і попросився на ночівлю.

Михайло Капшук виявився чоловіком у літах, він надзвичайно зрадів гостю й загукав слугам, щоб швидко споряджали вечерю, а сам повів гостя до льоху, де зберігались у фляшах та бочівках старі меди, горілки, настояні на різному зіллі та ягодах: калганівки, перцівки, ожинівки, малинівки, бросквинівки, горобинівки, зубрівки, яловцівки, полинівки, спотикачі, варенухи, запіканки, пальонки, старки, мокрухи, кусаки, тютюнівки, кантабаси, ганусівки, чемерівки, травники, тернівки, тертухи, дулівки, слив’янки, м’ятівки, вишнівки, агрусівки, деренівки, трояндівки, горохівки, мусельці і навіть старосвітське вино із махрового агрусу. В Андрія від того запаморочилася голова, ще не куштувавши тих лагомин, і, помітивши те, Михайло Капшук щасливо розсміявся, сказавши:

– Вибирай, хлопче, що тобі до шмиги, велику радість учинив своїм приїздом, бо без гостя трунку до губи не беру, така вже в мене поведенція. А з гостем, признаюся як на духу, того арому можу глитнути і відро.

У домі вже метушилися, коли вони, утяжені фляшами та куманцями в оберемку, зайшли до зали, на столі вже стояла підпомога з раків і риби, щупаковий кав’яр, закуска з риби, карасі в сметані, тараня з медом, раки просто і раки в сметані, ряжанка і самокиш, сир глеганий і гуслянка, мачанка, капуста з рибою, редька із сметаною, хрін із квасом і яйця з начинкою.

– Це для початку, щоб роздрочити черв’ячка, – сказав Михайло Капшук. – А де панна, де панна? – загукав він.

– Соромиться виходити, – сказала стара служка із брунатним, густо побитим зморшками обличчям.

– Соромиться, – моргнув господар Андрію. – Але ми її, капосну, зараз сюди приставимо.

Він хутко, як заєць, вискочив у двері, а за мент повернувся.

– Буде! – сказав по-змовницькому і миттю опинився за столом.

І вона ввійшла. Не ввійшла, а впливла, струнка й горда, з ясно-русявим, заплетеним у грубу косу волоссям і з такими нестерпно синіми, не голубими, а таки синіми до темноти, очима, що Андрій отерп – була це та сама дівчина зі сну, але невимірно гарніша; здавалося, що краса обличчя її – тонкий ніжний туман, бо й лице ніби світилося, але було й пригашене, зате очі чисті, ясні, з яскравим блиском.

– Чого, тату? – спитала згорда, ледь-ледь кивнувши гостю.

– Вечеряти, – сказав батько. – Поглянь, якого нам гостя ліс привів. Не козак, а писанка.

Вони зустрілися на мить очима, але відчув Андрій у тих очах не жар, а кригу. Виглядало, що дівчина ним зовсім не зачарувалася, і хлопець, звиклий до своєї безвідразності, зчудувався.