Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– Привів вам сина, шановне паньство, хоч мене не знаєте, – мовив батько, – але добре знаєте сина. В житті, шановне паньство, так складається, що кожному чоловіку Бог виділив тільки одну жінку, і коли хоче бути щасливий, має її відшукати між сотень імітацій. Шлюбні невдогоди, шановне паньство, відбуваються там, де вибір зроблено неправильно. Мене ж послав Господь допомогти наймолодшому із синів моїх, він розумна, може, й надто, добра й чесна дитина, але щодо жінок повний недотепа. Отож маю обов’язка в це діло втрутитися. Воля ж господня така: моєму синові виділено в світі вашу племінницю Елізабет, а ви, як опікуни, вільні робити її щасливою, чи нещасливою.

Мій батько говорив чудовою німецькою мовою.

– Чи можемо, пане, цей пункт обговорити? – поважно спитав гер Мейделль.

– Для цього сюди прибув і привів сина, – відказав батько.

– Як ви ставитеся до різниці в релігії? – спитала фрау Марія.

– Релігії придумали люди.

Господь Бог єдиний для всіх, – відказав батько.

Гер Мейделль схвально хитнув головою.

– Але між нами така величезна віддаль! – вигукнула фрау Марія.

– За божим розкладом, – рівним голосом сказав батько, – жінка свій рід покидає і стає складником чужого, неспорідненого, що необхідно для народження здорових нащадків.

Гер Мейделль знову схвально хитнув головою.

– А різниця національна? – спитав він.

– Кожен народ створився, – так само рівно мовив батько, – із різноетнічних нашарувань, саме так зберігає себе й протистоїть виродженню. Які народи найсильніші у світі? Саме ті, які проковтнули багато різних етносів.

Гер Мейделль знову хитнув головою.

– Чи достатні у паньства засоби, щоб забезпечити Елізабет життя, до якого звикла? – спитала фрау Марія.

– Цілком, – відповів батько. – Це значна частка добра, надбаного мною та моїми предками, шляхтою.

– Але ж там, розповідав ваш син, пане, велика глушина?

– Глушина там, де не живуть люди, – сказав батько, повіки в нього при цьому затремтіли. – Кожна людина має власне "я", отже, кожна людина – центр власного всесвіту, все інше люди вигадали!

– Пан цікавиться філософськими науками? – обережно спитав гер Мейделль.

– Я людина із вічності, що є Бог, а він – головний предмет і творець усіх філософій, – сказав батько. – Але ми не відаємо волі самої фрекен!

І хоч було вельми мало світла, я побачив, що Елізабет розчервонілася.

– Чи хочеш вийти заміж за панича Тодося? – голосно спитала фрау Марія.

– Так! – шепнула, ледь порушивши вустами, Елізабет.

Я відчув, що серце щасливо стислося і послав дівчині щасливого позира. Але вона потупилася й на мене не дивилася.

– Тоді дамо їй у придане, – урочисто сказала фрау Марія, – наші діаманти, що їх мені подарувала государиня імператриця Катерина Друга.

– Але ж, Маріє! – вигукнув гер Мейделль.

– Так, пупсику, – м’яко сказала фрау Мейделль. – Я це давно вирішила. А тепер заграй нам, Елізабет! Але не стародавньої музики, а теперішньої!

Елізабет безмовно встала й пішла до клавесина. І, як колись давно, дивно зазвучали в цих сутінках хлипливі звуки – полилася широка, тепла і водночас бурхлива мелодія, яка сколихнула в моїй душі гарячотерпкі хвилі, ніби розгойди морської води перед штормом…

Отакий дивний сон привидівся мені під пам’ятним дубом. Повернувся додому й докладно переповів його Варварі. Сестра задумалася й довго мовчала.

– То що скажеш, сестро? – не втерпів я.

– А ти все це не придумав? – перепитала не без підозри.

– Клянусь Богом, що ні! – гаряче мовив я. – То що ти на це?

Сестра знову якийсь час мовчала.

– Скажу: від дружини, яка виросла в наших краях, мав би більшу користь, – озвалася нарешті Варвара. – Але, може, це й справді така божа воля, і саме ту дівчину призначено тобі в жінки. Тоді не повинен цьому опиратися. Одначе боюсь: до господарчих занять вона, як свого часу жінка Григорія Петровича, буде нездатна.

– Але ж у мене є ти, Варваро! – вигукнув я.

І моя сувора сестра раптом розплакалася, як дитина.

– Ні, скажи по-правді, чи не вигадав того сна? – спитала трохи заспокоївшись.

– Ще раз клянусь Богом, що ні!

– Тоді їдь і якщо вони за тебе її віддадуть, привозь чимшвидше, бо ти вже зовсім здурів із тими своїми писаннями, – строго сказала Варвара.

Певною мірою мала рацію. Оте моє писання, а більше – дописана мною історія Малоросії, яку почав Петро Михайлович, було таки безумством. Але тільки написавши ці дві книги (до речі, в історичну оповідь Петра Михайловича я поробив деякі вставки й розмисли, ввів найцікавіші, на мою думку, документи, та й назва була моя), я виконав недовідомого обов’язка, який невідь-чому лежав на моїх плечах і гнітив, як тягар над Танталом, але тепер цілком себе від нього звільнив. Відтак поїхав до Естляндії напрочуд спокійний, прояснений, ніби сонцем налитий, тим більше, що цього разу супроводжувала мене сонячна погода.