Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Отже, як парадоксально не звучить, саме пристрасть матінки до святих речей, обрядів і потреба в молитві, які довели її до Києво-Печерської лаври, і стали призвісниками її занепаду, що очевидно, й відкрило доступа до її здорового тіла хворобам. До того треба додати ще одну причину: коли не враховувати звичайного входження у старші літа, тобто старіння, що завжди супряжене з хворобами, матінчин статус бджолиної матки нашого вулика значною мірою підірвав Іван Михайлович, можливо, й без зумисності, бо слідував звичайним законам порядку речей, і то з простої причини, що син чоловіка жінці ніколи не замінить навіть при умові, що того сина вона надзвичайно любить і куди більше за чоловіка. Іван Михайлович, як то кажуть "для відводу підозри", часом звіщав, що материним улюбленцем був я, як найменшенький, – цей висновок він зробив після поділу маєтку, що його учинила матінка перед смертю, адже не тільки золотий батьківський годинник, але дідівсько-батьківське обійстя перейшло до мене, про що я вже писав, але насправді улюбленцем, як Варвара у батька, був у матері він, її первісток, а може, став улюбленцем через те, що завдавав матінці найбільше гризот. Річ у тім, що діти, а ще такі численні, були для матінки частиною її вулика, а отже й господарства. І вона не мала змоги виділяти їм забагато уваги, через що той вивід ріс напівдико, хоч і мав кількох няньок; відповідно й виходило, що батько й мати з того виводу вибрали когось милішого серцю. Я ж удома, у виводку, провів тільки дитячі літа, згодом жив у відриві від родини, матінка із розпачливими звертаннями до мене не зверталася та й не міг їй допомогти, а матінка, втративши одну й другу підпору, не мала іншого виходу, як замінити її сином. І поки той воював за її честь по судах, усе було в гармонії, коли ж переміг, то почав, за народним висловом, "кирпу гнути" і поступово виходив із сфери повелінь матінки, не завжди супроводжував її в поїздках по володіннях, багато речей вирішував самостійно, матінки не питаючись, не раз і нещасливо, і тільки потім про те сповіщаючи; одне слово, поступово ставав самостійним господарем, який цілком міг обійтися без матінки і лише формально визнавав її пріоритет, а у бджолиній родині дві матки в одному вулику жити не можуть, молодша забирає частину рою і вилітає геть – матінка чудово знала, що це невдовзі станеться і з сином її, особливо, коли той одружиться, і це вселяло в ній оту непевність, що не дозволяла їй бути самою собою, тобто жити натурально. І її невгамовна сила й енергія почали змалюватися, пропадати, помалу витікаючи з неї, прийшли хвороби, а водяна доконала, тож віддала свою щедру душу у руки Всевишнього, її кончина була тиха – відійшла о дев’ятій годині ранку 22 грудня цілком для всіх несподівано, ще поснідавши й напившись у колі родини кави і звичайно з усіма перемовившись. Ні на що не скаржилася, але рушила в свою кімнату, де всілась у знамените крісло, відкинула голову, опустила руки і без жодних стогонів та передсмертних болей і страждань дозволила своїй душі вийти з тіла, яке стільки напрацювалось у цьому світі, стількох народило дітей і таке було невгамовне – гадаю, що Господь прийняв її у свої вічні поселення.

І тут треба віддати належне тому-таки Івану Михайловичу. Після поховання матінки у склепі він значно оновив церкву в Лісовичах, збудовану дідом, а матінкою та батечком вельми люблену, докупив речей, що їх недоставало, замінив старого хреста на нового, цілком перекрив бані – це вже учинив згодом, коли настало весіннє тепло. Я ж, хоча на другий її заклик приїжджав, на похорон однак не встиг, бо зміг випроситись у відпустку за вісімнадцять днів після її смерті, заставши брата й сестру у глибокій печалі. А за кілька місяців приїхав Петро Михайлович, щоб залишитися тут назавжди. Брата Петра загалом особисто я знав вельми мало, доля нас зводила лишень у короткотривалих зустрічах, ми ніколи не вели жодних відвертих розмов, тим паче сокровенних, але промислом божим найбільше спільного я мав саме з ним, отже пізнав його не так живого, як за паперами, його задуми я й узявся довершувати.

Часом матінка приходить у мої сни, але там вона не енергійно-діяльна, якою була за життя, а уповільнено-спокійна, навіть в’яла у рухах. Оці привидні зустрічі відбувались у домі, що нагадував Іконниковий, де вона любила відпочивати душею. В тому домі було так само багато ікон, намальованих по-простому, чи як тепер кажуть, по-народному, хрестів, дарохоронильниць, чаш-портирів та іншого подібного. Стояв там і станок для малювання ікон. У цих снах усе відбувалося однаково: матінка розчиняє двері і, важко спираючись на дві патериці, в яких голівки у формі людської голови, заходить до майстерні. Повільно дотягується до крісла і важко сідає в нього. Відтак зводить на мене добрі очі, я ж при цьому стою біля малярського станка із пензлем у руках, і тихо говорить: