Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Матінка любила лад, який витворювався з неймовірного хаосу, а останнім вона заповнювала всі свої дні. Вставала із світанням, лягала із смерканням, ніколи не любила світити світла, що також прирівнює її до бджолиної матки, отож сон і неспання могли бути довші й коротші залежно від пори року й довготи дня та ночі. Спала завжди навзнак і дуже при тому хропла, через що батечко ніколи не спав із нею в одній кімнаті; ми, правда, а ще в такому числі, у світ якось понароджувалися. Вставши, вона вдягалася без допомоги прислужниці, як це робиться у теперішніх пань, привішувала свою в’язку ключів і рушала будити слуг; дітей та чоловіка не чіпала. Всі збирались у залі, де найгустіше навішано було ікон, і довго шамотіли молитов чи якісь свої поганські заклинання – я не раз од того шамотіння прокидався. Ми мали молитися також, але згодом, перед сніданком. Після молитви матінка йшла вмиватися із мідного таза, вода до якого наливалася звечора, щоб була тепліша. Вранці матінка рухалася сонно, а отже заповільнено, через що все виконувала ніби за приписом, завжди однаково і завжди вчас. Але після вмивання ставала енергійна – починалася її невгамовна мотанина на кухню, в комори, до льохів, повіток, хліва, стайні, обори; інколи матінку можна було застати і не за панською роботою, наприклад, любила доїти корів – відтак ставала джерелом руху, який передавався слугам та робітникам: віддавала короткі накази, одного посилала туди, іншого – сюди, визначалася робота, заняття, отже, ніби диригент, завдавала ритму життю дому, майже безшумно сновигаючи, як велетенський надутий пухир, туди й сюди, а майже безшумно тому, бо про її наближення вістив легкий подзвін ключів, які матилялися при її поясі. Всі безвідмовно улягали цьому ритму – ходили, бігали, нахилялися, розгиналися, щось підіймали, щось несли чи тягли, рубали, знімали, вішали, складали, різали, пекли, варили, хапали, тримали, в’язали, розв’язували, волочили, котили, наливали, мішали – від чого в повітрі стояв шум, гам, стукіт, шамрання, шарудіння, сплески, рипи, тупоти, рев худоби, вереск свиней, іржання коней, ляскоти – і всю цю махину приводила в рух матінка. Отож не раз мені доводилося спостерігати, як татко, прокинувшись, плентався на ганка і там на кілька хвиль завмирав, ледь розтуливши рота й дивлячись на метушню довкола себе, що закінчувалося голосним і солодким позіханням, що, зрештою, знаменувало і його пробудження, часом і він входив у ритми цієї варвітні, а часом і ні – все залежало від настрою, тож траплялося, коли матінка не вправляла і його в якесь діло, повертавсь у дім, заходив до кабінету, сідав за стола і безмовно сидів, дивлячись невидющими очима перед собою, аж доки не гукали до сніданку. Сніданки, обіди, полудники і вечері однак відбувались у чинному спокої, завжди з молитвою, тут, здається, ритм завдавав батько: неквапний, розмірений, статечний – всі за столом мали сидіти чинно, не бавитись і не чинити шкод, правильно користуватися столовим приладдям і не вставати, доки батько не дозволить, не дозволялося також швидко їсти. По обіді матінка на півгодини засинала, а може, не так засинала, як забувалася, сидячи в роздольному кріслі й закинувши голову. Рот її розтулявся, очі заплющувалися і не раз у того розтуленого рота залітали мухи, що будило матінку. Але безпристрасно муху випльовувала і знову поринала у забуття, при цьому не хропла, а якось характерно булькала ротом. Тоді вдома все завмирало і, коли й собі не спало, то ходило навшпинечки. Але коли минали виділені півгодини, очі матінки миттю розплющувалися, власне повіки в неї ніби підскакували, вона шумно й енергійно підіймалась із крісла, щоб знову завести, як годинника, свою домову махину.

Зі смертю батька все ніби обвалилося: матінка на якийсь час утратила до господарства й домашніх занять інтерес, передала догляд старшим дочкам, отож усе, хоч і робилося, але абияк; сама ж часто й довго молилася, інколи просто нерушно сиділа, як оповідала Варвара, у своєму кріслі, але не заплющуючи очей, і погляд у неї ставав точнісінько такий, як у батька, коли він, ще не прокинувшись доладу, бездумно сидів за столом у своєму кабінеті.

Часом наказувала запрягти просторого свого повоза і їхала до хатини іконника, де годинами дивилася, як той малює свої образи, не промовляючи при тому й слова, а що маляр і сам був вельми маломовний, то матінка пробувала в тиші – це її вмиротворювало, і вона вважала, що в ті хвилини її навідувала благодать, адже перед очима оживало творче чудо, а це не могло не приносити їй добро-даної настроєності – це й було те єдине, що давало їй змогу сяк-так розтерпнути. І так тривало до описаного вище балу, коли до неї підступив Константій Петрович Борозна і запросив до танцю. Той танець мав рішуче значення для матінки – вона змирилась із своєю втратою, запросила Константія в управителі, він поселився в одній із хат нашого двору, і матінка знову відчула біля себе нормальну чоловічу присутність, і махина дому знову закрутилася, як і раніше – так і творився той лад із хаосу, бо чоловік для виконання діла ощаджує рухи і здебільшого робить їх стільки, скільки належить, щоб завдання виконати, а жінка виконує ту ж таки справу, вживаючи в сотню разів більше рухів – мені навіть дивно, що при такій активності й рухливості матінка зберігала немалу огрядність.