Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Матінка вирушала на оглядини володінь двічі на тиждень, інколи – раз, але ніколи не менше, хіба хворіла. Отож відвідувала пилярню в лісі, тобто тертак, як це в нас звалося, цегельню, де виготовлювалася цегла для внутрішніх потреб і на продаж, млин, заїжджала й до буд, де гнали дьоготь та поташ і варили смолу, до отар з оборами – на літо випасались у лісі, до косарів і так далі – скрізь до всього придивляючись пильним оком і даючи вказівки, ніколи не зайві чи дурні, а коли матінка щось сказала, те мало виконуватися безвідмовно, хоча ніколи не піднімала крику й не карала переступників, а тільки дивилася на такого і, похитавши головою, казала:

– Чого це ти мене, Степане (чи Миколо, Гнате, чи якось інакше) підвів? Оце вже такого від тебе не чекала!

І той Микола, Степан чи Гнат чомусь відчував себе останнім падлюкою, що не вчинив так, як вона, матінка, бажала.

Тут була якась магія. Й досі не можу збагнути, адже подібне відчував і я сам, прошпетившись і потрапляючи при тому під її пильний позір: мені, їй-право, хотілося тоді провалитися крізь землю, відтак хоч нас, численних дітей, ніколи не бито, незмінно пробували під недремним оком і пильно стереглися її вразити. Гадаю, що випромінювала особливу енергію (якої набиралися й ми) знову-таки як матка у вулику, дійсною подобою якої й була.

Мала й інші слабкості, крім зазначеної – потреби в чоловіках, а одна була особлива – любов до ікон. Намагаючись тепер збагнути, як розуміла матінка Бога, я цілком певний, що чинила це зовсім на інших підставах і в іншій системі, як наш батько. Моє ставлення до Бога подібне до батькового, і я вже про це достатньо написав, тобто для нас Бог – непізнана, незбагненна, безособова, безіпостасна, безмежна, але жива й творча всесила, що є нічим, а водночас усім. Для матінки ж Бог був збагненним, пізнаним, уосібленим, іпостасним, конкретним, утіленим у святі предмети й речі: хрести, молитовники, ікони, святі чаші, церковне начиння, зрештою у священика чи навіть не у священика, а у його шати, бо саме шати робили для неї із звичайної людини божественну. Для матінки чернець тільки тоді був святою людиною, коли носив мантію та клобука, а не святий ділами своїми й душею. Водночас, бувши дитиною лісу, вона вірила в нечистого, лісовика, мавок, водяника, відьом, чарівників, перелесників, чарівне зілля, привороти, персоніфіковані хвороби, страх, ману, блуд і тому подібне, кожного духа бачачи у відповідній, цілком конкретній іпостасі. Молитва, чи заклинання, чи заговір для неї бували дійсні не тоді, коли висилалася енергія людського духу до вишнього, а тоді, коли це чинилося ритуально: певними словами, у певний час і з певними рухами. Ось чому, коли вчила нас молитися, вимагала не щирої настроєності душі, а дослівної передачі слів молитви без найменшої похибки. Саме тому дім наш був завішаний іконами, які привозили з Києва і пензля місцевого-іконописця, хрестами й місцевими картинами на теми Святого Письма. Матінка ревно відвідувала церкву, тримала у великій милості священика і причет, виконувала всі приписи: свята, молитви, пости, відзначення пам’яті святих, причастя, сповідь і таке інше. Ми, діти, мали чинити так само. Поза цей світ – дім, господарство, діти, церква, обряди – її інтереси не сягали. Наприклад, батьковий інтерес до книжок сприймався, як незбагненна данність; вона розуміла, що чоловіки мають навчатися, щоб посісти у суспільстві певне місце, для цього й потрібні книги. До батькових занять фізичними дослідами чи розглядання неба в астрономічну руру ставилася, як до дитячих забаганок, тобто миролюбно, але й поблажливо. Одначе, коли батькові внаслідок дослідів над спиртами вдалося створити добрі сорти горілок, прийняла це із признанням, хоча і не без здивування.

Маючи таку пристрасть до ікон, в які вірила, що вони є не образами божества, а самим божеством, матінка в дивний спосіб подружилася із місцевим іконописцем, який і прізвище мав Іконник, бо це заняття в нього було родове. Заманила його у свої володіння, збудувала хату в липовому гайку – був то самотній старий, у якого жінка померла, а дочки повиходили заміж, купувала йому фарби й пензлі, власне давала на те окремі гроші, а в час своїх знаменитих оглядин володінь завершувала поїздку відвідуванням Кирила Іконника. Той здаля чув деренчання її повозу, виходив у двір, сивий і простоволосий, у полотняній одежі, замазаній фарбами, і надчікував пані. І хоча, відвідуючи інші місця, матінка ніколи із карети не злазила, тут це чинилося завжди – те знаю, бо кілька разів брала мене в поїздку з собою, я тоді тулився біля неї, як горобеня під крилом горобихи. Візниця і Константій сходили із козлів, підставляли матінці плечі, матінка впиралася на них як об стовпи і, крекчучи та постогнуючи, вельми повільно сходила долі, а повільно, бо, падаючи з розваленої нею брички, здобула сталого і містичного страха, що може знову впасти і цього разу щось собі зламає. До речі, вельми послужливі Константій та візниця (останнього вона не змінювала аж до смерті), коли впала в калабаню, чомусь не кинулися її звідти витягувати, а скромно стояли на узбіччі й дивилися, як матінка борсається у багні; я гадаю, що це сталося тому, що було порушено звичного ритуала, а інструкції, як себе вести в подібних випадках, вони не діставали, отже чекали від матінки розпорядження, а його вона, бувши зворушена падінням, не спромоглася видати, отож мусіла вибрьохуватися із багнюки сама, що успішно й учинила. Тоді глянула на своїх уражених, але й спокійних чоловічим спокоєм, спідручних і спитала: