Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Матінка того разу ще не померла, а тільки переполошила родину, невдовзі з ложа встала, як звичайно, припнула до плахти в’язку ключів, одягла на голову свого дивовижного чепця і рішуче взялася за свої обов’язки.

Я й тепер бачу в уяві її роздольну постать із цілковито круглим лицем, яка, незважаючи на вагу свою, пересувалася напрочуд легко, через що слуги завжди могли сподіватися її раптової появи. Слуг ніколи не била, хіба часом дасть потиличника зовсім так само, як дітям, ніби не відрізняючи слуг від дітей, але її незмінно боялися, при тому більше, ніж би їх, слуг, батожили за переступи. До речі, сестра моя Варвара за переступи наказує карати слуг батогами, але більшого послуху, як це було за матінки, слуги їй не віддають, навпаки, часом зумисне чинять капості. Ніхто ніколи не кликав матінку за іменем і по-батькові, навіть слуги й селяни не називали її панею, а всі заодно, разом з батьком нашим і нами, дітьми, навіть отой жевжик із приклеєними (завжди був переконаний, що таки приклеєні) вусами Константій, називали її поштиво матінкою, бо вона й справді подобала на бджолину матку, відповідно, татко наш мав місію трутня, бо його весь час десь носило, а всім рядила матінка, і всі знали й були переконані, що вона основа й серцевина дому. Але матінка мала й одну слабку рису: для того, щоб давати всьому лад, залишатися активною, дійовою, бадьорою, всевладною, скрізь устигати, сказати, де треба, слово, видати накази чи вказівку, вона мусила мати й підпору і обов’язково в істоті чоловічої статі, тобто в трутні – байдуже, чи був це її власний чоловік, чи Константій, управитель, чи син, отже потребувала чоловіка не фізично, а його конечної присутності при ній, інакше ставала немічна й безпорадна, як у вищеописаній судовій історії: Константія прогнала, батько помер, старшого сина під рукою не було. Цим самим ще більше подобала на бджолину матку – в її рою обов’язково мали бути трутні, а цю місію у вулику виконують комахи таки чоловічої статі, які входять у коло її прихильності. Отож, коли виїжджала оглядати свої володіння, то це був не просто виїзд, а обряд. Гадаю, що його варто описати докладніше, бо для творення образу матінки без цього не обійтися.

Якось сталося, що повіз, звичайний, як в усіх шляхтичів цього краю, в який вгрузилася матінка й сиділа з усією монументальною величчю, тільки виїхав за ворота, фатально розвалився, і матінка нефортунно перекинулася, впавши, на щастя, у здоровенну калабаню, де, правда, вельми замастилася й мусила попобрьохатися, але зате не розбилася. Отож після того наказала власному стельмаху виготовити для неї особливу бричку, широку й міцну, на що місцевий стельмах виклав усе вміння та старання, витворивши дивовижну, як на наші тодішні дитячі очі, почвару, котра вельми матінці сподобалася, тим більше, що стельмах урочисто на іконі поклявся, що цей повіз уже під матінкою не розвалиться, за що дістав щедру винагороду. Матінка не любила німецьких суконь, а вбиралась у старосвітський стрій давніших малоросійських пань, а ознакою її шляхетської достойності був, як головний убір вояка, отой дивоглядний чепець, подібний до того, що його носили всі пані, але ширший і з більшою кількістю оборок. Отож саме в такому костюмі рішуче підходила до повоза й зупинялася, бо сама влізти в нього не могла. З одного боку її брав під руку візниця, а з другого наявний чоловік: чи батько, чи Константій, чи Іван Михайлович – хто в певну пору бував наближений до неї. І вони, не здужавши її підняти, вштовхували чи точніше втискували її в повоза при її активному старанні їм допомогти. Це не так легко давалося, отож ми, діти, дивилися на те дійство не без захоплення, розширивши очі і по-дурному порозтулявши роти. Зрештою, матінка всідалася на всю шир повозу, візниця – на своє місце, наближений до неї чоловік вмощувався біля нього – і карета рушала з дивовижним деренчанням. Пристрій, що видавав таке деренчання, був винайдений, за вказівкою матінки, отим несамовитим творцем надміцного повозу-почвари – нашим стельмахом, а вчинила це матінка для того, щоб усі навдокіл чули: їде пані! Це було суперечно до її домашнього поводження: там рухалася безшумно, а поза межами дому воліла давати про себе знаття заздалегідь, отож те деренчання чутно було, може, й за верству. Матінка сиділа, міцно тримаючись за борти обома руками, обличчя її урочисто завмирало; лице візниці при цьому бувало зумисне байдужне, а отой жевжик Константій дивився на світ з усією своєю ослячою величчю, приспустивши важкі повіки й тримаючи на вустах подобу усміху: під пензлем маляра, який полюбляє гротескові форми, ця картина набрала б вражаючої сили.