Валерий Шевчук - Тіні зникомі

До речі, Іван Михайлович сповістив мені, в своїй манері підхихикуючи, що матінка, незважаючи на погідне й щасливе життя із Михайлом Петровичем, одного разу вжила до нього своєї звичної зброї, тобто кочерги – це сталося тоді, коли батечко сповістив їй про своє заслання до Симбірської губернії і за віщо він тієї честі удостоївся.

– Дивна річ, – сказав Іван Михайлович, примружуючись, – батько тоді не боронився, а покірливо прийняв на плечі кілька міцних ударів, очевидно, вважав, що кару дістав заслужено.

Отже історія із Жиркевичами та їхніми селянами була не без драматичних сцен; здається, матінка застосовувала свого метода самооборони і до одного особливо нахабного судового крючка – оце після того вона й викликала із Петербурга сина, і той змушений був крючка задобрювати – про те Іван Михайлович тільки глухо згадав; річ звісна, такий спосіб ведення судових справ був не на користь матінки.

Іван же Михайлович, вдруге намагаючись здобути службову кар’єру, після закінчення справи дістав місце при обер-прокурорі, графі Орлову – саме тоді він і повіз мене до столиці, і там я вступив, як оповідав, до Кадетського корпусу; старший же брат пробув там тільки кілька років, і матінка відкликала його назад – маєткові справи були їй непосильні, чоловічої руки бракувало, а нового управителя після Константія Борозни брати побоювалася. До речі, той Борозна, як сповістив мені лихий на язик Іван Михайлович, колись "ушивався" – це слово братове, – за матінкою, ще як була вона дівчиною, але її батьки вибрали зятем Михайла Петровича, однак прихильність до Константія вона мала, через що й узяла управителем, – це свідчило, що Константій був бідний – у цьому, здається, й причина, чому його зальоти були батьками матінки відкинуті. Але те, що вона Константія з маєтку рішуче прогнала, свідчить: сентименту до нього вже не мала, хоча він, може, його й не позбувся – історія ця не зовсім просвітлена в родовій пам’яті, однак, маючи таку кількість дітей, куди було матінці до сентиментів, скоріше, взяла Константія в управителі із властивого їй милосердя. Я того чоловіка не любив, але, в догоду правді, треба сказати, що він у тій історії не винуватий: чинив, як чинити заведено. Як видно, з Борознами (інакше їх називали ще Бороздами) у нашого роду стосунки були більше несприятливі, хіба одна моя сестра знайшла там мир.

Відтак Іван Михайлович покинув Петербург і жив у Лісовичах біля матері, допомагаючи їй управляти маєтком. Я ж відтоді бачився з матінкою вельми рідко, тільки в час відпускних наїздів. Коли ж закінчував Кадетського корпуса, матінчине здоров’я значно послабшало, при тому настільки, що сподівалася смерті, - в неї відкрилася водяна хвороба. Навіть закликала через листи, писані Іваном Михайловичем, Олександра, Петра й мене, але жоден не зміг приїхати через службові обставини. Приїхали натомість її три сестри Миклашевські, які й стали свідками розділу золотих та срібних речей, дещо діставши й собі. Свої золоті, деякі з діамантами, прикраси матінка роздала дочкам, котрі також поприїжджали; Івану Михайловичу вділила золоту табакерку, але він тютюну в ній не тримав, а для похвату мав дерев’яну, яку сам вирізьбив, – часом виготовляв саморучно гарні дерев’яні дрібнички, а під сприятливу годину, які у нього бували, подарував таку дерев’яну табакерку й мені, і я нею користуюся в ті дні, коли й сам наладнаний до брата добродушно. Олександру та Петру виділила по стародавній, ще з дідового дому, срібній кварті, одна з них поїхала до Петербургу, а друга зберігається у пам’ять про брата Петра в нашому домі. Мені матінка виділила срібну тацю і золотого батькового годинника. Цього годинника, вже тепер, циганить у мене Іван Михайлович, заявляючи, що він старший син, а матінка вчинила несправедливо, бо та батькова річ мала б належати йому. Я на такі вмовляння не давався, але в один із його днів народження, на який ми поїхали з Варварою, годинника йому подарував, від чого брат був не тільки зворушений, але й уражений, бо, як признався мені, вже перестав сподіватися, що ця річ таки дістанеться йому. Річ у тім, що він зберіг одну цілком хлоп’ячу рису: коли щось побачив і вподобав, конечно намагався те роздобути і привласнити, а коли таке йому не вдавалося, спокійнісінько відходив, як та Лисиця із відомої Езопівської байки, сказавши собі: "Виноград зелений!" Отже щодо годинника змовив ту магічну формулу і змирився – а тут такий сюрприз! Коли ж казати відверто, заради такого сюрпризу я йому годинника й подарував, отже, і в мені щось хлопчаче залишилося…