Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Отже кінчивши писати сімейну хроніку, я взявся до першої книги, яку назвав "Історія Русів". Але тут помітив, що матеріалу, зібраного братом із книг та нашої бібліотеки увіч недостатньо для виконання цього завдання – чи не було це другою причиною, чому Петро Михайлович далі Івана Мазепи та Пилипа Орлика не пішов. Тому згадав пораду Василя Капніста і звернувся, довідавшись про місця їхнього проживання, листом до Андріяна Чепи та Василя Політики із запитом, чи не дозволили б вони скористатися збірками їхніх писемних старожитностей. Обоє відгукнулися, виявляючи повну підтримку моїм науковим інтересам; я відбув поїздки спершу до одного, тоді до другого на велике незадоволення сестри Варвари, яка сподівалася, що я, закінчивши писати історію роду, почну шукати собі дружину, тобто увійду в нормальне родинне життя, а отже, цілодушно віддамся господарству – вона, до речі, вже нагледіла для мене кількох претенденток у наречені. Але увіч із тим не поспішав, тож сестра, влаштувавши істерику, на якийсь час заспокоїлася.

Те, що побачив у Чепи та Політики, вразило мене і схвилювало, там були такі скарби, тобто матеріали до малоросійської історії, що в мене руки затремтіли, і я з жахом переконався, як мало ми знаємо діла наших предків. Зокрема, у Василя Політики мені випало щастя погортати величезного літописа Самійла Величка, написаного в двадцяті роки XVIII століття. І тут постала немала трудність: деякі матеріали збирачі погоджувалися мені випозичити, але, здебільшого, пропонували пожити в них і там їх опрацювати. Але, щоб конечно те осягти, треба було не менше п’яти років. Друга трудність: всі ті матеріали були писані, рукописи сучасніші я читав легко, а ті, що писалися почерками давніми, котрі вийшли із ужитку, із закарлючками, скороченнями, читав важко – для того треба було пройти науку, а моя наука в цьому нікчемна – вивчав гармати, а не грамоти, тобто старі письмена. Отже треба було виходити не з того, що є, і не з того, що бажаю, а з того, що можу і вмію. Годі було й роками жити в моїх люб’язних добродійників із причин етикету, та й у господарстві мав клопоти, отож дещо прочитав, дещо записав, але коротко, дещо позичав на визначені терміни, а те, що не міг посилити, відкладав, аж доки в голові не постала більш-менш вірогідна картина. Не чіпаючи братової оцінки Івана Мазепи, я додав до того й свої роздуми, котрі значно суперечили братовим на користь цього гетьмана; про Пилипа Орлика не зміг довідатися нічого і в зібраннях моїх добродійників, відтак залишив оцінку братову, хоча немало там мені муляло, а решту тексту написав одним духом, керуючись гарячим натхненням. Після того склав передмову, аби заплутати тих, котрі б шукали автора цього писання, вдавши, ніби його створено ще 1769 року. Насправді ж роботу завершив 1823 року. Наш недалекий сусід, губернський маршалок Степан Петрович Ширай, довідавшись про мої історичні зацікавлення, часто просив дати прочитати йому рукописа. Після деякого вагання, я на те згодився, відтак у мене із Степаном Петровичем відбулася конфіденційна розмова. Той був твором захоплений, але побоювався, що в мене через нього можуть бути немалі неприємності. Через це порадив таке: він зробить копію для себе, те саме порадить учинити кільком довіреним із місцевого шляхетства, оригінала ж скрипту, тобто те, що писано моєю рукою, по тому знищити, а з копії, виготовленої для нього й для мене, твір даватиметься для перепису. Після роздумів я погодився на цей план, адже сам робив заходи, щоб сховати автора. Отже, коли копії було виготовлено, оригінала ми із Шираєм разом спалили. В такий спосіб я й пустив свою "Історію Русів" між люди.

Читач може зацікавитися: чому пишу про це тут? А тому, що ця книга, тобто родинна хроніка, з моїх рук, поки живу, не вийде і копій не матиме, а згодом зберігатиметься тільки в роді нашому, отже поширення не дістане. Коли ж хтось із недбалих, чи вельми обережних, чи офіційно мислячих нащадків наших захоче її знищити, буде в тому воля божа. Про таке подбати вже не зможу.

Відтак нарешті зміг виконати волю Варвари: подумати про одруження. Чесно відвідав усіх, кого позначила мені сестра, – це були милі, навіть гарні дівчата, але жодна не зуміла запалити мого серця. Я гадав, що це через простоту їхню, але згодом збагнув, чому це трапилося, і то після одного видження. Це було в нашому лісі, коли мене невідь-чому потягло до дуба, на якому повісився мій батько. Приїхав на ту чудову галявину і, лігши в затінні крислатих гілок, заснув. І побачив себе у вітальній залі моїх давніх знайомих із Естляндії Мейделлів. За величезним столом сиділа Марія Теодорівна та її сухенький чоловік, камер-юнкер. Присутні були і я, й Елізабет, остання вже не дитина, а цілком доросла дівчина. Був там і п’ятий, але з усіх найрозмитіший і найневиразніший – мій батько. Фрау Марія прибралась у старовинне вбрання, у високу перуку і з густо напудреним різновідтінковими пудрами лицем, щедро напомадженими вустами, через що обличчя її виглядало, ніби маска. Гер Мейделль мав старанно прилизане ріденьке волосся, яке сяк-так покривало лисину, одягсь у камер-юнкерський мундир, на шиї – біла хустина, яка щільно закутувала горло, від якої витікало коротке трикутне жабо, жилет під мундиром застібувався на ряд численних, близько поставлених гудзиків. Елізабет прибралася по-романтичному: в сукні із глибоким декольте, яке майже виставляло півкулі перс і глибоку западину між ними, а волосся на скронях спускалося п’ятьма, ніби стружки в майстерні іконописця, завитими локонами. Батько мав мундира з високим, розшитим позументами ковніром, шию так само тісно облягала біла хустка, від якої до грудей звисав орден святої Анни, через плечі перепущено широку стрічку, а сиве волосся зачісане назад і зібране там у вузла. Я мав на собі чорного сюртука із широким напівстоячим ковніром і білу сорочку із комірцем, підтиснутим краватом-бантом. Ми мовчки сиділи за столом, на якому горіло чотири свічки, п’ята стояла також, але погашена, адже один із нас був покійником. Але світили свічки неясно, ледь-ледь, при чому поставлені так, щоб освітлювати одного з нас. Від того за спинами стояла пітьма, з якої виїдалися тими світелками наші закам’янілі обличчя, тільки батькове у відсвітах ледве проглядалося. Але саме він забрав слово на цій таємній вечері, адже перед кожним, за винятком самого батька, стояло по тарілці із якоюсь непевною стравою.