Богдан Жолдак - Нестяма

План визрів несподівано: якось Микола ІІ побачив на свіжопроявлених світлинах якихось нових дивних рішучих людей у картузах та шкірянках. І збагнув, що це ті, в кого ніяка цариця не вирве Росію і, хоч вони стискатимуть Батьківщину сталевими кліщами репресій, але вбережуть її од германського поглинання!..

І він вирішив діяти, щоб урятувати Батьківщину — насамперед наблизив до себе всесвітньо відому балерину Ксешинську:

— Ксюшо, ви спілкуєтеся з найрізноманітнішими людьми, ось вам мій натільний хрест і угода, підписана мною кров’ю особисто — передайте її лєнінцям!..

— Хто ще про це знає? — запитала велика танцівниця.

— Ніхто.

Тут Микола сказав неправду, — але ж не міг він розголосити таїну сповіді, яку щойно здійснив перед преподобним Никоном Московського патріархату...

Розрахунок виявився вдалий, розлютована цариця влетіла без дозволу в фотолабораторію:

— Як ти посмів отрєкалься од трону?

— А отак: не буде вам, німвакам, моєї Росії! Кому хоч оддам її, лише не вам!

— Нє понімальт! Чьому не нам?

— Бо ви такі люди, що навіть за обідом, за столом — пердите! Хіба ж ви люди? — гірко скривився він.

І віддав Росію більшовикам. Але за однієї таємної угоди, про яку досі не знав ніхто.

...Ніхто не побачив, як із таємної фотолабораторії вислизнув непоказний на перший погляд чоловічок зі щойно поголеною бородою. Перевбраний він був у просту кухваєчку та кирзові чобітки, на плечі тримав штатива з фотоапаратом.

А потім іще довгий час з усіх районів Росії в різних газетах з’являлися фотографії, які дивували читачів своєю незвичною зворушливістю.

Post Scriptum:

Доценти університету Кітадзато пани Тацуо Нагао та Ташуо Оказакі, здійснивши 2001 року повторний аналіз ДНК-решток розстріляної царської родини, дійшли висновку, що кісток царя Миколи ІІ серед них нема; тести не збігаються за всіма головними п’ятьма показниками. Що, власне, лише підтвердило сумніви Московської патріархії, очолюваної колись преподобним Никоном, душпастирем трагічного царя...

Як його стати царем, коли Москви ще на світі нема? Бо Москва мусить бути лише в Москві, а не деінде. Це питання дуже мучило його, Андрія Бухолюбського. От він приїздить до Києва, до таточка свого Юрія Довгорукого, й бачить, що місто Київ — це не Москва, бо він столиця князівства, а не царства. Дуже це синочка обурило:

— Ну й татусь, заснував уже Москву, справу зроблено, так ні — однак здуру переіменував її на Довгоруково!..

Це сприймалося негарно, бо викривало майбутню дов-го-руку політику її, а це могло зашкодити міжнародним відносинам. Тоді синок робить хитрий крок — тихцем краде татову ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері й тікає на північ, перейменовуючи Довгорукове назад на Москву. Але татусь його наздогнав, натовк у диню, ікону забрав, а Москву знову в себе перейменував.

І мав на це повне право, бо він же її виграв зо п’яну в карти у своїх Вишгородських бояр Кучковичів, по простому Кучок, які не мали таких великих амбіцій, а додумалися лише переназвати під себе однойменне болото (тепер там стоїть Кремль). Незадоволений такими перестановками, місцевий люд заремствував:

— Як це так? Місто стоїть на Москві-ріці, а називає його кожен зайда, хто як хоче? Ми, кревні мешканці її, з цим не згодні! Бо нашою угро-фінською мовою Москва — це коров’ячий брід, і це гордість для наших незчисленних круп-норогатокопитних стад!

Тут вони трохи лукавили, адже хто візьме й розгорне угро-фінський словник, той побачить, що це не «брід», а «твань», тобто грязюка, перетоптана з кізяками, однак усі місцеві мешканці на той час свою рідну мову щасливо забули й тому, обурені, зробили от що — напали на Київ збройно. Як таке могло статися? А дуже просто, бо матуся в Андрія Бу-холюбського була половецької національності татаро-мон-голка, колись її, князівну, бойовим порядком пошлюбив Юрій Долгорукий і ввів у свій гарем, що їй не дуже подобалося, от вона й вирішила переінакшити династію нелюба. І для цього через свої давні тюркські зв’язки прознала:

— Синочку, шухер!

— Шо таке, мамонько?

— Наші соплеменні кревні орди готують великий похід імені хана Батия на Київ!

А хана в той час паханили варяго-вікинги, вони, прознавши про Батия, дуже трухнули, забрали з Києва, що там було ще цінного, й збройно дременули на свої давні скандинавські терени. Но вони були дуже дурні, що не постерегли тут найдорожчу цінність, а саме ікону святопрес-тольну Вишгородської Божої Богоматері, бо ці дикуни поклонялися не їй, а простому молотку, іменованому на цю честь Тором, а ікона на нього геть не була схожа. (До речі, значно пізніше інші варвари возведуть цей молот собі на герб поруч із серпом.)