Богдан Жолдак - Нестяма

Мовчить. Бо думає. А крить нічим.

— Вони тобі хоч раз по халтурі помогли? Га? — питаю. — Хоч раз попрали твої засрані штани, га? І це називається друзі. Хоч раз їх висушили? Да вони тебе дружать лише за бух. Хоч раз вони тобі хто виставив?

Тут його очі прокидаються.

— Було, — каже, й починає загинати пальці, які на одній руці й кінчаються.

— А ти їм? Ану підрахуй, до в тебе рук і ніг не вистачить.

— Тре пивка, — тіко й одно на умі.

— Молока з їжака, — кажу.

Отак я його пробираю, доки совість в його ще не вивітрилася; як вип’є чифіря, дак уже не до совісті, а до роботи. До я навмисне його робочі брюки замочила, нехай дума, шо знув увісрався, нихай по дорозі досушує й думає, що для нього важливіш — горілка чилі жінка, яка його ще ні разу до всиру за всю жизь не довела була.

І от знову я держуся за лижу, стою на балконі, виглядаю. Ні, не од кохання чи любові, а через бульвар, бо темний такий, що хоч бери в ньому й граб — як іде мій ідіот п’яний, до чого такого б не пограбить, питається? Легка нажива, яка при цьому нічого не тямить, бери в нього, скільки хоч, й і не треба і бить, не то шо вбивать — він і так нічого не тямить, гірше за мертвого.

Шо я вже серйозно починаю думать чи не накривати йому й друзям у себе в хаті, бо це ж не жарти, за яку копійку й закатруплять бува.

Отак раз стою й крізь темряву бачу, як воно там хитає дерева, хапаючись, як його, гада, там крутить між рослин, бо він збивається щораз із курсу.

Що не зтямилася, як ухопила лижу й кинулася, підкрадаться навіть не стала була, бо воно йому хоч темно тут, хоч світло — однак нічого не бачить, — шо я присвітила йому раз-другий лижою по плечах чи по шиї, чи ще по куди, — і ходу.

На ранок лапа себе, стогне.

— Шо таке? — питаюся.

— Грощі, — шепоче він, — грощі пропали.

— Ах-ах, — кажу, — грощі. — До щастя, шо ти сам живий. Бо тоді б грощів треба було ого-го на похорон скіко.

— Да, — каже він, — це точно.

— Де ж це тебе так? — хочу ніжно торкнути його за гематоми, а він шарахається.

— Біля «Поплавку», — бреше навздогад. — Да, точно, там напали. Бандою нападали, чоловіка три було, нє, п’ять...

— Чого ж це, раніш ніхто не займав?

— Злочинність, — насилу видушує крізь гематоми, — дуже зростає, що вже й біля пивнухи людині проходу нема.

— Ах-ах, — кажу, — це злочинності од вас, алкашів, проходу нема.

Він кривиться, наче од болю, бо совість не всю пропив.

— А жінка жде, а вона хвилюється, — кажу. — А вона на-пекла-наварила. І шо? Ти з розбитою своєю підлою мордою хоч би покуштував?

А він?

— Пивка, — каже, — не осталось? Бува?

Пивко в холодільніку я за зеленню ховала.

— Ні, — кажу, — для безсовісних, — кажу, — не осталось. От би ти жінку любив, як нада, дак би й не тіко пивка, а і що хочеш, — кажу.

Натякаючи, що є речі набагато цікавіші, ніж напиць-ця — натякаючи, що в нього молода дружина, скіко год іще до пенсії.

— Да, — шепоче він і тягнеться побитими губами до заварного чайничка. — Друзі, це друзі, много ти понімаєш.

Не встигла я сказать: «Може б, ти їх усіх краще сюди приводив?» — а він отак одним духом і висюрчав той чайничок. Одяг мокрі труси й брюки, потяг їх на роботу сушить у транспорті.

Ех, лижі-лижі, скільки ви мені грошей зекономили, бо кожен раз, як він вип’є з друзями, — так і гематоми, шо потроху він почав вменшати оберти, тобто друзі вже й почали на нього сердитись по телефону.

— Слухай, — кажу йому якось під совість, — а може, це тебе дружки так? — показуячи йому на добрячі ґулі на лобі.

— Да як ти!.. — обурився він так, що мало похміла не вилетіла. — Да ти ж хоч розумієш, бабо, що ти мелеш? Да як у тебе на таке язик піднявся? Друзі — це друзі, запомни!

І вже зубами цокотить об чайничок.

— До ти хоч раз піди в міліцію, та побої зніми, бо тебе там, під «Поплавком» ще бува вб’ють. Де ж твої дружки, коли тебе босяки коньчають? Шо під ніч прийшов і перший раз в житті сам обісрався — просто посеред бульвару, всю темряву обісрав, а боо... Не стала мить, не стала сушить, нехай сам вдягне і сам полюбується своїм голим тілом, у що воно вступило.

Дак шо? Нишком заштовхав у кульок, тихенько у лижний костюм всунувся і втік, не попрощавшись; що я потім ті брюки насилу розрила в сміттєбаку знайшла, да й то по запаху. Насилу одмочила, насилу одіпрала, й почепила поперек коридору досушувать, нехай прийде й мордою туди побачить і зна.

Усе потроху почало налагоджуватись, навіть поновилися дискусії дружби ізо сексом, бо я ж іще майже не пен-сіонного віку.