Богдан Жолдак - Нестяма

— А чому не художник?

— Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

— А про фотографа не подумають?

Вона всміхнулася:

— Ну, фотограф же — інвалід.

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, кривлячи губи:

— Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, — він похлинувся, — зализати глибоку душевну травму!

Як вона пирснула! Вони аж упали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготали, аж доки відчули, що одпустило.

Це неначе ти лампочка. Чиста, акуратненька, виходиш при цьому на вулицю й нічого не підозрюєш при цьому, бо ти ж ні про кого поганого не хочеш, навіть не думая про це.

Ідеш, світишся собі й людям, навіть не штовхаясь, хоча, правду сказати, декого не завадило б, особливо, хто ходить, читаючи газети й не бачачи нікого перед себе. І раптом твоя вольфрамова ниточка — блись — і перегоряє, бо тебе хтось у вухо — раз, тобто трісь. І от ти летиш довго, доки не починаєш лежати, доки знову потроху починаєш блимать. Й люди на тебе так довго й гидко дивляться, наче ти алкашка якась, чи підзаборна проститутка.

Ти поволі встаєш, обтрушуєшся, обдивляєш себе і все в порядку, і світ навколо тебе знову такий же класний. Тільки в ньому немає твоєї сумочки, вона просто зникла. Ти озираєш його, а її там наче й не було ніколи.

Тільки тоді починаєш кумекати, за що тебе отак сильно врізали в праве вухо, що ти злетіла з тротуару і опинилася в траві, стриженій такій, невисокій, щоб сумочка там могла заховатися. Разом із документами, гаманцем, деякою біжутерією й різними ще предметами, про які я прагнула не думати, боячись мігрені. Квитанції! Ще й досі неоплачені, ну чому? Чому я не оплатила їх, тягнула до зарплати?

І ти приходиш під хату й починаєш ловить пацана, щоб переліз по карнизу в вікно й і одкрив тобі твої власні двері, щоб ти зайшла всередину і сіла, як дура, посередині. Бо лампочка бо-бо, наче з невеличкого похмілля, й ти починаєш думати ним, як замінити новий замок, бо хтось тепер вийме з сумочки ключі й прийде вночі і вдарить у вухо, лише чимось залізним.

І тут голова починає працювать і вже кумекаєш, що грошей до нової зарплати геть нема, бо вони залишилися в тій же сумочці. Од чого починає боліти й ліве вухо, хоча воно було ні при чому.

Доки ти обома не починаєш розуміти, що дзвонить телефон уже не перший раз.

— Альо...

— Ви мене ізвініть, може, я безпокою вас, одривая од важних дєл.

— Які діла.

— Дак от, я безпокою вас по поводу деяких речей, при-надліжащих, по-відіму, вам, якщо ви Орищенко Світлана Федорівна.

— Так, це я, — продовжую не розуміти.

— Отак і записано в паспорті, обнаруженому мною.

— Де? На траві?

— Ні, в сумочки.

— Сумочку, кажу, ви на газоні знайшли?

— Там ніякого газону не було, бо це случилося в урні, по причині находящій на автобусній остановки.

— В урні? — образилася я.

— А де ж іше, як не в їй. Я просто случайно заінтересувався, хто це такий багатий, шо вибрасує в сміття таку ще дуже не стару вещ. Одкриваю її, не брезгуя, й обнаружаю різні речі, включая паспорт.

— А ключі? — з жахом питаю я.

— Імєють мєсто бить, — була відповідь.

— Як мені віддячити вам? — починаю розуміти.

— Ось об етом і розговор, — полегшено зітхнув телефон, — бо я вже думав боятись якої провокації й спокійно викинуть краще це все.

— Провокації? Якої провокації?

— У виді міліції, — видихнув телефон. — Бо як я потом доведу, що знайшов сумочку в автобусній урні?

— Коротше конкретно, де я вас можу побачить?

— Ето во-первих, і ето во-вторих, — була відповідь.

— Де?

— Тольки в случаї вознаграждєнія.

— Якого?

— Достойного чоловіка, який робить помощ іншим чоловікам. Двісті п’ядесять.

— Сто п’ятдесят! — кричу я, бо одкладала в заничку купити помаду «Буржуа», давно мріяла, таку всю з природ-ніх компонентів.

— Що? Да как ви можете? Ну ладно, я готов і потірять...

— Де й коли?

— Німєдлєно й тут, ви підходите до вікна і, бача мене внизу, вибрасуєте туди нужні дєньги, після чого, удо-стовєрясь ними, я кладу вашу сумочку на землю й ви можете її спускаясь забрать.

Коли гроші летіли вниз я встигла подумать: а якщо не покладе? Дивилася, як кружляють складені докупи купюри і як хтось, прикриваючись тією ж газеткою, кружляє, ловлячи їх.

Усе отойой точильщик з Ладимирського ринку, це він Тоньці так нагострив древні, ще доцарськєї іржі ножниці, ще й наполірував кінці, но він, гад, перестарався — оті кляті ножиці тепер ріжуть шо хоч, і от вона їх одо принесла додому, не знаючи, чим це може скінчитися для ніїй, і починає різать усе, що ріжецьця: і тюль, і газ, і шифон, і, гад-ство, мішковину вони так само ріжуть.