Богдан Жолдак - Нестяма

— Чого? — замість «чому» перепитав Іван.

— Бо я ж усіх тут знаю, — пояснив той, — була в мене твоя баба з мамкой удвох, того це.

Обличчя в нього не влазило в лице, тому тиск підскочив; наливався червоним, немов заходом сонця, за це місцеві прозивали його м’ясорубом; подейкували, що їздить аж на Печерськ битися в пивбарі, щоб ніхто не патякав, начебто тамта вулиця Різницька насправді називається Ризницькою, позаяк тут біля Лаври мешкали ченці, вишиваючи ризи.

— Ну, були, то й шо? — незалежним голосом одбився Іван, хоча настрій почав уменшуватися, теплий вечір вилітав із нього.

— Бо приводили з собою собацюру, чорного, — показав різник, — і почали ним мене підбивати. Но я був не піддався, — показав він: — Кобеля. Отакого. Притягли вірьовкою й ковбасой, — мордато сплюнув.

Монголоїдне од пиятики лице ще дужче звузилося очима.

— Якого ще кобеля? — не петрав Іван.

— Деньги предлагали, я не взяв, а потім взяв. Ну й здєлав із кобельом, тьху, що вони хотіли, тьху.

Плюнув він у пилюку і влучив.

— Слухай, я тут іду собі після роботи, ясно? Якого кобеля?

— Такого, що я тоже, може, після роботи стою отут і жду тебе замість того, щоб тоже додому йдить. Так от, приходить твоя бабва розпоряджаться з кобелюрою, а він же нюхом чує мою професію й почина нєрвнічать при чому бі-сицьця, ну, понятно, він же пес.

Налиті коньяком, його очі пошукали, знову знайшли Івана й подивувалися.

«Чудо, — подумали вони, — шо отут, ву Пущі-Водиці, а живуть такі кєнти, які при цьому нічого не понімають, ну, ладно би на Печерську».

Іван саме думав. Здогадувався, що цей професіонал рано-вранці, ще до роботи, мусить пертися аж на Дарницький м’ясокомбінат і купувати сорок кілограмів кісток, а потім тягти їх сюди й доважувати до м’ясива.

«Ну правильно — не собачого ж додавати?» — подумав він у тепле надвечір’я.

— То. шо твоя тьоща дуже грамотна й вичитала, як нада боротися з алкоголізмом, пойняв?

Іван не розумів, як пов’язати чорного пса зі спиртним.

«Я й сам колись був грамотний», — мало не бовкнув він.

— А тепер вона десь таке вичитала, шо як з чорного пса націдити півстакана красної крові і налляти його в красне вино, то хто такого вип’є, то зразу навсігда одрікається од алкоголізма, ти пойняв?

«То при чому тут я?» — малювалося на лобі у Івана.

— А при тому, — продовжував м’ясоруб, — шо вони були знайшли в тебе заничку з бутилкой вина і рішили, шо саме пора тебе спасать од п’янки.

— Мене? — не повірив Іван до такої міри, що навіть пригадав, як за часів Чорнобильської катастрофи заховав пляшку вина й забув де.

Однак Пуща-Водиця навколо була така ж реальна, як і різник навпроти.

— Заманили вони чорного собацюру, нагодували, накинули петлю й пойняли, шо націдить із його бояться. Тоді вони вспомнили про мене й і притягли сюди. Тепер пойняв?

— Пойняв, — насилу зрозумів Іван.

Колекція знущань, що здавалася давно вже завершеною, домалювалася ще одним експонатом.

— Ну я взяв того кобеля, обв’язав і налив із його півста-кана. Вони при цьому дуже просили мене, шоб я нікому не казав, тому я все розказав, пойняв?

І почав замикати крамничку.

У Івана все опустилося — не тільки плечі; він неквапом повернув їх і посунув до домівки, так, що різник, втамувавши свої п’яні емоції, устиг докинути:

— Дак шоб ти не волнувався — я його забинтував і одпустив на всі його чотири сторони.

Іван на це закивав головою, й кивав, аж доки закурив цигарку.

Ставши перед домом, він сказав слова. Потім зайшов. На столі замість пасьянсу вперше була закусія, а посередині — Іванові не треба було й дивитись — красувалася пляшка «Каберне». Зі стіни на неї зирив намальований портрет генерала.

Голосом телесеріалу теща сказала:

— Дак ти прийшов, Ваню? Дак ти в гаражі п’єш на сам із собою? Сядь же, як люди з людьми за стіл, оно бачиш, яка гарна вечеря?

Гладенький її ротик робив гладенькі рухи, Таня стояла поруч і німо підкивувала головою. Іван підсунув стільця. Жінка накладала в тарілку й чоловік не помітив, що саме, бо був у напівстані. Вона повільно наливала червоне вино у фужер, й Іван весь цей час кивав, аж доки перехилив так рвучко, що геть не відчув, адже одразу закусив шматком оселедця; жінки одвели погляди, тож Раїса Петрівна навіть не зауважила, «що червоне ніколи оселедцем у пристойних домах не закушують».

— А ви? — кивнув пляшкою на їхні бокали.

— Ми сьогодні не будем, — мовила теща.

Іван теж заховав очі:

— Чогось оце і вино якесь особливе, — шепотів він і знову оглядав пляшку.