Богдан Жолдак - Нестяма

Таня нарешті зустрілася поглядом з матір’ю й старанно затрясла головою, тож фужер знову наповнився, й у Івана виникло таке ж повільне бажання завбільшки з гіпофіз, тому порцію вживав неквапом. Потім сказав:

— Гав.

Брови зістрибнули з жінок.

— Гам, — виправився Іван й посміхнувся до порожнього фужера. — До про що ж я? А! Сьогодні я запізнився на роботу, гав, то мені майстер і каже, що я буду переведений, гав, у ремонтну бригаду. Що з вами? Ви чуєте мене?

Ще ніколи Таня так уважно не слухала, навіть коли у РАГСі Іван нарешті промовляв своє «так»; теща ж гарячково гортала в голові всі відразу свої загальні зошити, але Джек Лондон мовчав.

— Спочатку він лаявся, гав-гав, а потім я його послав, ав-ву-у, дак він забрав усі свої слова, гав, назад, ще й навіть підвіз на машині додому.

Жіноцтво почало поволі од’їжджати од столу, німіючи зіницями, коли чоловік виливав залишки червоного з пляшки просто в себе.

— Ви не слухаєте? — чудувався. — Бо я гав так йому й випалив: і про гав підрядний його наряд гав та й ще нагадав, як їздили в Надим гав, то хто його рекомендував гав?

Жінки щосили трималися поглядами за пляшку, з жахом розуміючи, що вже ніяка сила не наповнить її назад. Іван же тим часом затовк оселедця разом із головою й хвостом. Бачачи, що вони обидві сповзають зі стільців, зробив це перший; ставши на чотири, спершу спробував почухати ногою за вухом, потім зловив зубами блішку, коментуючи:

— Ав, авву, не втечеш, стерво.

Тепер жінки прикипіли очима до телефону, шукаючи у ньому порятунку, Іван же оббіг їх навкарачки, весело вишкіряючись, потім, подумавши, повив на лампочку.

Теща затьмарювалася, Тетяна б теж, однак її навертало, що вона єдина контролює ситуацію, «треба до телефону», але чоловік-Іван-приймак постеріг і, розщепнувши матню, намагався застрибнути на дружину.

«Бити вікно, кликать людей», — кволо розуміла вона, та не могла й пальцем поворухнути, незакінчена її вища освіта одступилася далеко-далеко, куди й Іванова середня.

А той, гарцюючи по килиму, намагався ловити хвоста, його веселість іншим кінцем передалася жінці незаперечним жахіттям: чоловік, якого вони десятиліттями вдосконалювали, на їхніх очах через одну нікчемну пляшку втратив усе.

Ніякий Джек, ніякий Лондон. Теща навіть подумки не наважувалася засвітити трофейного «браунінга-бебі», захованого з генеральських часів.

Одначе порух цей Іван перехопив і ошкірився білим іклом, але не таким, як у повному підписному виданні Джека Лондона — це було добряче прокурене, хоч як жінки боролися з дешевим тютюном, він надолужував «примою» на роботі, тож пустив жовтим зубом слину, хоч і не знав про пістолет у схованці, як нічого не знав із генеральського існування, бо не зміг пригадати, у яких військах тесть генеральствував, тямив лише, що високого бюста Танька успадкувала не од нього, а од матері, і щоб та здуру не розбила порожньою пляшкою вікна (бо хто тоді вставлятиме шибки? Та Іван же!), чоловік зважився на найголовніше.

Донька тим часом, загрібши пляшку, насилу змогла продихнути й шукала в матері підтримки на правильний крок — бити шибку чи чоловікову голову, однак Раїса Петрівна прикипіла поглядом до заповітних своїх полиць.

Тоді Іван похапцем підрачкував до тещі, задер ногу, обісцяв єдвабні її пантофлі й сказав:

— Гр-р.

Тепле та мокре всотувалося в єство й вона вже не ладна була осягнути — чи чуже, чи власне; злитися з різьбленим комодом, ось було її останнє бажання.

Кутиком ока Іван постеріг, як Тетянині пальці ковзнули по пляшці, за мить бризне скло й сусіди почують жадане, що давно прагнули почути:

— Рятуйте!

Та цього не сталося.

«Еге, дурний би я був вставляти подвійну шибку», — передрік він і навперейми зацокотів щелепами; цей звук на мить відволік дружину, тож чоловік, увійшовши в смак, узяв і щосили вкусив ними тещину литку. «Млясь», — стулилося пухкою шкірою.

Ще трішки генеральська вдова трималась, аж нарешті її очі стали більші за груди і вона полетіла нежива, бо розрив серця, це коли вмираєш раніш, аніж падаєш, так само випала й порожня пляшка з-під «Каберне», висковзнувши на килим із Тетяниних пальців.

Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий затінок, його було замало для такого дня. Нещасну людину під сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.

Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а дівчина.

— Ти ж усе знаєш, — шепотіла, щоб ніхто не почув.