Богдан Жолдак - Нестяма

З першого дотику! Це новина, тобто відсутність досвіду, та якого досвіду? Навіть із книжок або з балачок, навіть із фантазій, та що ж це таке, такого не буває, — вирішив він з радістю, що буває торкання, шепоти, відчуття сяяння власних долонь, цілування навперейми, освячення безрадісного простору, невагомість канапи...

— Ти де був? — вискочить теща із зацвиганих капців, тріпочучи од перемоги, бо вигадати путньої брехні він не здатен, це вона знала здавна, бо «це не мужик» — бомбувала доньку — «кран не починить» — повчала — «нічого не прагне» — не вгавала — «глухий варіант, нуль зросту» — довгі тещині зусилля, і от несподіваний козир у виснажливій боротьбі результатом безсоння дочки, снодійні пігулки, ото буде їй, дурепі, прокидання!

Вранішня прохолода напутить, особливо, якщо подовжити ходу крізь ранковий парк, свіжий дух поможе знайти причину, заткнуть тещу. Але не прояснялося, брак досвіду на брехню, недолік сюжетів з книжок? На мить відчув себе Анною Кареніною, ні, тільки не це, не первер-зії, не вистачало ще Наташі Ростової, чорт, ну нічого в голову не йде, окрім Льва Толстого, о, Господи, має ж десь бути зачіпенька, здавалося, обійшов півміста, а вигадати не дійшов.

«О! Треба викурити ще одну цигарочку і щось прийде» — увесь сів біля приреченого будинку.

Так, у його житті бували авто-брейнстомінги з щасливим фіналом, але це стосувалося графіків і таблиць, за якими стояв педераст-начальник, од якого він вдало відбріхувався, отримуючи за це зарплату, а тут стара відьма з пронизливими од щастя очима.

Він приречено долав другу безнадійну цигарку, кволо впустив недопалок, встав з лавочки й рушив на ешафот ґанку. Постояв, сунув руку в кишеню по зневірений ключ і вмить почув, як звідтам, зсередини, радісно ляснув тещин замок, і от, од звуку того падлючого, несподівана блискавка ляснула в мозок, осяяння пронизало, струмом пройшло, жадана відповідь постала, вся спалахнула так, що до тріумфу в очах тещі додалося легке занепокоєння. Вона спершу стулила губи, щоб потім чіткіше ввіткнути:

— Ти де був?

Він затамував подих перед щастям і впевнено випалив:

— Де? У — сраці!

Ще з дитинства у неї були груди і такі само очі, й говорила вона гладенько, як і розкладала карти:

— Алкоголізм, — казала.

Цю звичку Раїса Петрівна перебрала од свого покійного чоловіка, той був генерал, набагато старший за неї, що навіть «я бачив Жукова усь оцимо глазами», однак ще встиг зробити хорошу доньку.

— Де? — запитала вона, Таня.

— У гаражі, — суворо відповіла мати.

Доня насилу досиділа, доки скінчиться пасьянс і вони добудуться гаража, де, крім зужитих речей, жевріли рештки колишнього життя їхнього приймака Івана.

Стояли велетенські трофейні звукові колонки «Бауер», акустичні такі, Господи, чого було варто жінкам, аби вони опинилися тут; вільга й миші виїли дифузори, що всередину було зручно засунути руку й вийняти пляшку, добряче надпиту.

— «Каберне», — суворо прочитала мати.

— Кисляк, — байдуже знизала плечима донька.

— А що на війні незначна доза ста грамів зробила всіх мужиків алкашами. Хронами!

Таня пригадувала, до чого тут війна, однак не пригадала жодної.

— А хто всю до копійки зарплату приносить? — кивнула вона на схованку, пошукала там пальцями, однак, окрім павутини, нічого не намацала, весь цей час дивилася на Таню, як на пасьянс. — До копійки? Ти хіба не читала Джека Лондона? '

Таня не пам’ятала, хоч у них стояло повне його підписне видання.

— Читала.

— Написано: якщо чоловік п’є сам із собою, — пригадувала генеральша, — то він відгороджується стіною пляшок від життя.

Овдовівши, перше, що вона зробила, — розклала думки по порядку й розставила полицями; там, у серванті, були загальні зошити, і тепер легко могла знайти потрібний рядок із цитатою.

Іван вступав у вечір; іще на роботі добряче помився, одягся в сорочку та в чудовий настрій, навіть тутешня пилюка була приємна, тепла, це відчувалося крізь черевики; бували моменти, коли пахтіла травою, а не навпаки — шлях од трамвая ніколи не видавався довгим, бо був по стежці, вона додавала ходи, аж нарешті вперлася в крамничку, її підпирав місцевий м’ясник.

Він робив рухи руками, так, що Іван наважився підійти, і провів ногою по траві. Той поворухнув ротом, потім сказав:

— Ти ето.

Іван постояв, чекав, доки той доворушить пальцями:

— Вобщим додому лучче не ходи, пойняв?

Він довго працював тут, і руки в нього теж зробились, як окости.