Богдан Жолдак - Нестяма

— Пенісіонного, — нарешті пожартував він, чого шість год не було.

Що він отак босими ногами на балкон чалап-чалап, цигарку отак смок-смок, а коли дим розвіявся з перед очей, то він раптом там на лижу отак луп-луп; щось дивиться на їй й почина отак із мукою пригадувать — я так була вся злякалася була, що випалила:

— А пивка? Отам у холодільніку за зеленню, любимий.

Що він і курить забув, не те, що лижі.

Довелося ті лижі в кладовочку ховать і забувать — до такої їх міри, що він почав од сім’ї одбивацьця. До такої міри, що вже дружки його почали приводити додому під двері ставити — ясно, що переживають по-людськи, аби його не прибили хулігани, й не ліквідірували для них джерело горілки. А той і радий, що його уважають.

Ну, ясно, нащо чоловікові сім’я, як тут не матюкнуться людині, навіть руками не помахать, не полаять прораба чи майстра там, чи диспетчера, чи навіть і профкома, бо це культурна кватиря, а не «Поплавок». До такої його міри, що вже не тіко халтури, а й із зарплати почав пропивать.

— Який смисл? — питаюся. — Ув тій горілці? Гірка, гидка, лучче, чим з дружками тиняцьця, пішов би куди в культурне місце.

— В куди?

— Ву бібліотеку, наприклад.

Шо він на мене отако подивився, наче на бібліотеку.

— Скіко ж його мона пить?

— Бо ти глупа, — каже, — бо ву горілці така польза, шо тубі не пойнять.

- Яка?

— Бо горілка, — каже, — це єдиний ув світі харчовий продукт, у якому повністю нема ніяких консервантів!..

Було, правда, шо я один раз не вдержала свою гордість і кинулася була до тої пивнухи. Не зважаючи, що я бібліотекар, а таки переступила через все в собі і пішла. І що? Нема його там, навіть дружків нема.

Отоді я прийшла вся зла, сіла перед дверима і отак до ночі — і тут чую, як дружки його так тихо хихотять, так єхидно ставлять його під двері, і так підло дзвонять — і бігом-бігом по сходах.

Я одкриваю, а він одразу отак падає, як в’язанка лиж, мордою в парасольку, що мало не зламав — і морду, і зон-тік.

І шо? І лежить отак і хоче захропіть.

«Ну й лежи», — зо зла думаю, а потім думаю, ще брюки обгидить, а ти потім, як дура, на смітнику їх шукай і од-стіруй.

І труси. Що їх була йому на день армії і воєнно-морського повітряного флота була тіко шо була дарила, дак він шо, їх поважав, такі, спортивного типу? Отак задом наперед вони на їм раптом одягнулися, це мене насторожило було, мабуть, уже тоді мені серце було підказало.

Стягую, здираю їх з нього і раптом — слизь! І що бачу.

Презєрватів. У смислі гандона, отак ізо трусів випадає і отако лежить. Мені, він, сука, за все життя уваги ні разу не вділив. Еге. Два рази, правда, букети приносив, но, думаю, це коли в профкомі вцупив.

А тут — цілісінький гандон прилип чи тіпа присох, аж це тут тіко одскочив.

«Що я тепер буду ще й гандони одмочувать і одстіру-вать?», — чомусь подумалось.

Хотіла його вже будить отим зонтіком по гематомах, вже й замахнулася ним, хоч то і не лижа — а тоді думаю: «Стій».

Стою над ними, і мені так гірко на цьому світі, що отак беру того гандона гидливим кінчиком зонтіка, і отако чіпляю ту гидку резинку і починаю автоматично помалу заштовхувати ним його в той підлий зад — й і так зручно пішло, і слизько, що не зчулася, як увесь був там.

Уранці думаю, а що, як я йому там щось пошкодила, ну, не гандону, а чоловічкові? А тоді думаю, що ні, бо зонтік ще дореволюційної роботи, ще бабусю в нім вінчали, кінчик йому такий полірований.

І в цей момент чую стогін, тихий такий, совісний, наче зо під землі — бо в нас санточка в туалеті і я так зазираю туди, а мій отак сидить просто на кахвелях, і отак обхопивши обома своїми двома руками зад, і отак ними стримується, і щосили там затуляється.

— Що таке? — злякалася я, бо раптом парасолька не така вже й полірована? Може, за ці часи вона взяла і десь подряпалася була?

— Охох, — ледве чутно трясе плечима він.

— Тобі погано, — я отак його по голівці, а він і навіть не опірається. — Може, пивка? У мене там за зеленню...

— Охох, — плаче він.

— Погано? — питаюся. — Може. горілочки?

Бо вже перелякалася

— Ні, — шепоче злякано.

— Шо таке? — не зрозуміла я.

— Бо я вже не п’ю. Все!

Я оніміла.

Так що аж кажу:

— Може, хочеш, я друзів покличу?

Тут він вхопився за спину, бризнув сльозами, рвучко підняв голову, потім рвучко очі з ротом і сказав одним лише голосом:

— Нема в мене друзів... Нема!!

...Часто можна було побачити по ярмарках непоказного такого чоловічка з фотоапаратом, який то грав у карти зо циганами, то братався з бурсаками, а то й просто пив горілку з дембілями...