Богдан Жолдак - Нестяма

А в це врем’я їдеш у Білу Церкву, тіко не під неї, а під пам’ятник танку, і куди вказує його дуло, ідеш достатньо времені, щоб дойти до колишнього розкаявшого замполіта Лук’янченка і не розповідая йому причину свойого прихода (бо він і так усе знає), починаєш благословлятись ним од гріховенних помислів стіко, скіко він найде нужним, щоби опісля, пропустивши на вокзалі першу іліктричку і другу, сівши в третю її, їхати додому, мовчки везя при собі слова благословення, при чому не з ким не балакаючи, і, мовчки в цій тиші замішуєш пісне тісто, і скачуєш з нього вареники, предварітільно начинивши той загустівшой розчине-ной смородіной, яка висохла вже достатньо під лампадкой.

Потом тіко підпалюєш газ із тої самісінько сірникової коробки, варячи у святоапостольскій Печерськолаврській молящій предварітільній криничній воді, що витікає з попід Ближніх її святоюрських Варязьких печер, орошаячись і молясь нею, ти з’їдаєш їх, шепочучи слова правди, каючись і поношаючи диявола по три отченаші на вареник, повільно ковтаєш.

Тіко головне при цьому — не забути послідовність святого обряду.

(2 квітня 2013 року, наступного дня нової двадцятишести-тисячолітньої космічної ери сузір’я Водограю.)

У тому, що ґречно-велебний Демидій народився, немає нічого дивного, адже його мати працювала в придорожньому генделику, торгуючи не лише наїдками та напоями.

Додати, що крізь це південне містечко Нижній Бото-дайбо, рухалося до святих місць безліч прочан, то ж не дивно, що вона завагоніла.

Від самого народження він вражав сумирністю, покірністю, а, головне, чесністю; знаєте ж, діти, як не вкраде, то збреше, а Демидик був не такий, а навпаки — і сам не крав, й іншим не давав, так, що слава про нього хутко розповсюдилася межи простими людьми. Особливо, коли він трохи зріс і почав рятувати різних котів і кішок од мученицької смерті, знаєте, навколишні дітлахи замість того, аби з’їсти тваринку, піддавали її нещадним тортурам, тривало й подовгу катуючи й розважаючися з того.

— Ану негайно одпустіть кошеня, — наполягав він.

— А то що буде?

Демидій озирався: і дійсно кривдників було значно більше, аніж його самого.

— Краще мене замучайте! — продовжував він.

А що міг запропонувати? Адже подужати їх він не вмів, отож брав знущання на себе і, дивна річ, дітлахи од таких мордувань уже не отримували аніякого задоволення.

Чутка про незвичайного хлопчика хутко досягла Паф-нутія, можновладця, котрий правив усіма цими землями і, як усі правителі, мав ту ж таки саму проблему: його підлеглі, оббираючи населення, нечесно клали до своїх кишень більше, ніж віддавали володарю, й це його дуже непокоїло, адже зловити за руку за таких порядків не вдавалося аніяк.

— Демидію, ти хочеш робити добро для загалу? — викликав він до себе юнака (хлопчина на той час уже доріс юнацтва).

— Так! — запально відповів він, бо відчув, що здобуде в цьому краю посаду, до того ж іще й суспільно-корисну, й нарешті позбавить рідну матір виснажливої роботи. — А в чому полягатимуть мої обов’язки?

— Ти ж знаєш, що в мене безліч доброчинних закладів, і всі вони потребують пильного ока, отож приступай до діла.

Як ніде в світі тут було багацько закритих і огороджених притулків, а також релігійних різних осередків закритого типу, де безліч дітей здобували виховання спасінням, невпинно трудячись, а щоби прибутки не розкрадалися, то йшли на будівництво нових таких закладів, з яких теж слід було збирати надходження.

Отже, Демидій ревно та побожно узявся до праці, дивуючи володаря, адже прибутки хутко перевершили всі сподівання, заклади множилися, мури навколо них вищали, а результативність вихованців невпинно зростала.

Так минуло чимало років, доки Демидій почав замислюватися про характер такої доброчинности.

— Як же це так? — якось зійшло йому на згадку божественне одкровення: — Не доброчинність живить беззахисних, а навпаки — самі вони живлять доброчинність?

Почав він складати різницю й вийшло, що прибутковість така шалена, що підозра закралася в невинну душу. Тим часом мати його вже не могла через старість виконувати своїх виснажливих обов’язків у генделику й через те дуже сумувала:

— А чи знаєш ти, Демидику, скільки незаконнонарод-жених нащадків у твого очільника Пафнутія? — запитала вона якось. — Скільки сиріт наплодив цей доброчинець, користуючись злиденністю краю?

— Ні, мамо, я не замислювався над цим ніколи.