Богдан Жолдак - Нестяма

— Так от, щоб ти знав: доброчинність його ніколи не встигала за кількістю байстрят, а за твоєї допомоги він почав іще одержувати од своєї розпусти прибуток. Адже вони тяжко працюють на свого незаконнонародженого татуся чи не цілодобово...

Демидик спантеличився:

— А скажи, мамо, хто є моїм прямим татом? Чомусь ця думка не дає мені спокою, — болісно витиснув він.

Неначе грім поцілив виснажену цю жінку, вона замахала руками, забризкалася сльозами і не відповіла.

В задумі почав жити Демидій, уже улюблена робота не давала йому розради, а лише навпаки, прибутки й видатки стрімко зростали на користь володаря, а не сиріт. З такими сумнівами прийшов він і став перед очі Пафнутія й висловив перед ним свої велії сумніви.

— Ах ти ж гидомирнику! — визвірився той замість співчуття. — Он які ігри проти мене затіяв? Та ти не кращий за всіх моїх верховодів, ті крадуть частинами, а ти — замірився на все?! Ану, відступися!

— Не відступлюся ніколи, — була смиренна відповідь.

— Чому?

— Бо я син своєї матері.

Як почув про неї можновладний Пафнутій, то чомусь зайшовся нечуваною люттю.

А треба сказати, що в нього був свій особистий звіринець, де утримувалися різні люті звірі, отож він із метою виховальною кинув до них Демидія, аби хижаки зґвалтували його за допомогою скотоложества. Та на превеликий подив не лише перехожих, але й можновладця, тварюки анітрохи не збудилися, а навпаки. (Певно, чутка про Демидія, який захищав був породу котячих шляхом самого себе, досягла вже й цього вольєра.) Од чого звірі полягали навколо юнака й заплакали. Озвірілий од цього Пафнутій сам кинувся межи них і почав показувати приклад, ґвалтуючи одне по одному чотириногих, але навіть така запальність не надихнула хижих, здавалося б, звірюк.

Пафнутій тяжко замислився й геть не допускав до себе ні підлеглих, ні вельмож, а замість того почав пригадувати свою молодість, шукаючи там відповіді: а де взявся отакий Демидій, якого він роду-приплоду? Час від часу перед його внутрішнім озвірілим зором поставала чомусь безіменна прислужниця з давнього придорожнього генделика, яка одного випадкового часу, нахилившись, мила там поріг та й припала йому до ока, й і не тільки до ока...

(Тут постає просте питання: а звідкіля міг постати отакий незвичайно дресирований звіринець? Бачицьця, те, що Пафнутієві вихованці по притулках і сектах, можливо, є його байстрятами, іноді позбавляло його спокою, саме тому завів навмисний звіринець, де міг уже безобачно вдовольняти свою хіть. І от на, маєш.)

...Розгнівався він так, що перевершив межу люті й, аби позбавити свою совість сумління, наказав своїм вельможам четвертувати Демидика й ті з радісною ревністю кинулися виконувати — адже цей юнак своєю принциповістю вже давненько муляв їм очі, й не так очі, як кишені. Посіпаки — це тобі не хижі звірі, тому вони не лише четвертували юнака живцем, але й шістнадцятерували. Але й тоді він не відступився. І от ті безвірні попихачі, щоби приховати цей жаский злочин, таємно рознесли шматки його у віддалені частини країни й закопали. Однак досяг-ли лише протилежного — занадто швидко усюдні люди збагнули, що його там поховано. Як? Дуже просто: на могилках ції стражденнії (а їх було занадто багато навіть для цієї країни) відчули, що легко можуть одужувати, припавши до надгробків. І почалося зворотне прочанство з різних святих місць до тутешніх — тобто Демидій аж нарешті досягнув своєї справжньої мети — приносити щастя простим людям.

І от одного такого разу сам можновладний Пафнутій якось занедужав, незважаючи на численну кількість придворних лікарів і ворожбитів, отож вирішив помандрувати до цілющих надгробків. І тільки-но прилинув, як перед його внутрішнім зором постали одразу поспіль усі його гріхи, а особливо ота покірна безіменна придорожня прислужниця, од чого володар ураз геть ізцілився, тобто помер.

Річ не в тім, що Корольов був українець, бо така ідея могла прийти в голову й інтернаціоналістові. Не про завоювання ним Космосу! А про ідею важливішу для його, як для людини, особинно, як для чоловіка.

Розповідає Сергій Корольов:

— Нас на Вкраїні було троє таких: я, Кібальчич і Шаґрій. Кібальчича за ці мислі Всесвіту встиг ростріляти ще лічно цар-батюшка, бо почімусь хоч Кібальчич і близько тоді не стояв коло Санкт-Пітірбурга, де царя вбивали людішкі тіпа старшого братца Ульянова Сашкі, а імено йому, Кібальчи-чу з Кобеляк, і кинули «вишку» — бо щоб він звідти не сунув свій ніс куда не надо, а іменно в Космос. Правда, слава Богу, Кібальчич устиг передати істафету іньчому вкраїнь-цю Ціалковському, в якого справжнє прізвище було Сагайдачний. Ну хто такий Сагайдачний, то, слава Богу, це нікому не нада тепер розказувать чи доказувать. Це тепер. А тоді він лучче всіх знав, шо йому може бути за одну лише связь із родом гетьмана, то він щосили не признавався — маючи рідного брата-журналіста, який признавався, пиша скрізь під статтями свою настоящу гетьманську фамілію; і де він зараз тепер, цей брат?