Богдан Жолдак - Нестяма

І от я взнаю (хоч це й не в Харькові, а в США), що там уже потрошку гонять паливо нового тіпа й потроху заливають ув баки оберемка зв’язаних ракет «Фав-три»...

Звідкіля я це взнаю? Мене викликають в ЦиКа і ставлять там на ковьор, і починають ковиряти очі, що аме-риканьці нас, бач, випередять, якщо полетять на Місяць, а ми — ні, і що можна зробити для того, щоб ми їх і по дорозі на Місяць перегнали?

«По-перше, — нарешті кажу я їм ув очі, — реабілітіру-вать мене. Видать наконєц міні паспорт, щоб я не був на-конєц безпаспортним зеком. І міг легко і вільно ізобрітать на благо страни». «Ну, це ти загнув, — кажуть. — Опит доказує, що осуждьонні лучче трудяться, ніж вольнонайом-ні. Оно навіть у вільній страні США найкраще трудиться хто? Взятий под заключеніє аристократ фашизму Фон Браун».

І тут я починаю бачить, що розмовляє зі мною вже не Хрущов (теж українець), а нікому не відомий якийсь Брєжнєв (теж українець)! Де те колишнє, безкінечно миле лисе лице? Замість його було інше, з суворими бровами. Но я не розгубився.

«Но я людина, — кажу, — я хочу відчути себе хоч раз вільною, з’їздити на Вкраїну. Побачить рідний Житомир, рідну річку Тетерів, хоч раз рідну кручу, з якої я совершив перший в жизні свій польот...» «Отказать, — був отвєт. — Роз’їздишся ти, ага, з розгону, тут американьці вже баки на Місяць заливають. Тут нада засучать рукава й бистрінько щось дєлать для Родіни, щоб вона не позорилась».

Сказав би я їм... Хто і як позорить Родіну, коли за спиною Брєжнєва стоїть секретар політбюро ЦиКа товаріщ Поплавський і хижо шкірить до мене зуби. Да, в світі, де космічні двигуни ізобрітають Кібальчичі, сидя в камірі смертників, тут поспориш.

Так, що я вирішив на цей раз не спорить. А кажу: «Значить так, як ви мене не реабілітіруєте негайно, то Місяця вам не бачить, як своїх вух».

Бо моє терпіння стало таке маленьке вже, як клапоть лоскутика, що навіть і з нього почало вменьшацця. А вони сьміюцьця всі так мені в лице, особинно Брежнєв, особино Поплавський, який і каже: «І ти, лагерная пиль, нам будеш условія ставить? Ти, нічтожество, що ти можеш про-тівопоставить нашій мощі? Шо ти, козяточка, можеш, аби ми не примусили тебе силой служить нам всім і не домогтися нужного результата?»

«Можу», — твердо сказав я.

Сказав і помер.

Видалися бураки нечуваного врожаю.

— Бо це вже по війні вся вибухівка перейшла в ґрунт нітратами й хорошенько удобрила, — міркувала контора.

І така радість — нашому колгоспові зі столиці було нарешті дозволено компенсувать ними недолік здачі зернових.

Але тут постало питання: а хто супроводить урожай до місця його державного сосрєдоточенія?

— А вредітєлі, а шпіони? — турбуються обліковці.

Вони ж не скажуть: «а інструкції»? Які страшніші за шпіонив.

Отак як ми з Катькою не впиралися, на загальних відкритих зборах нас урочисто обрали супроводжувати.

— А чого це — ми?

— А шо, ви щитаєте що краще взрослі робочі руки од труда одривать? — смішно засміялась завклубша до про-віряющого; коли він приїздив, то вона завішувала вікно Красного уголка Червоним перехідним прапором із подвійного шовку, іще прикривалась гучно включеним ра-діом. — Ми стіко вам уділяли воспитанія, а ви? Гламне, це воврімя груз доставить, от про що гламне думать.

— Ми, — кажуть збори, — ми груз і виростили, ми доглянули, ми погрузили, а тепер, — кажуть, — і ви хоч якихось рук докладіть. Нада ж уважать чужий труд. Да! Бо ми вас виростили, вас доглянули, — мовляв кажуть, — а з вас, товщих, і так одна обуза.

— Вобщім, як то кажуть: под салютом всіх вождєй! — усміхнувся комірник.

Можна подумать, шо й нас на ці бураки не ганяли.

— А як нас ізнасілують? — плаче Катька.

— Он чого ви захотіли, ви сначала підростіть, а потім уже й насілуйтесь.

Усі збори на нас дивляться.

— Нада довірять людям, — каже бригадір і не всміхається.

Тут бухгалтери:

— Ось вам документи особої державної секретності, підпишете всі акти, накладні й і в целостності доставите назад. Ви ж писемнні, грамотні? Ето вам не в куколки іграцьця.

Но Катька, умнічка, під цей галас здогадалася на складі прихопить в дорогу й два порожні мішки.

— Бо надругаються, — каже своє вона.

— Хто?

— Ворюги, покрадуть урожай, заодно надругаються.

І нам урочисто не прості, а нові ситцеві піонерські галстуки пов’язали, і ми туди з ними у мішки заховались, бураками прикинулись, по дорозі їх безплатно гризем і все хорошо од одної думки: скільки ж ми промандрували, скільки світу проїхали, Боже, яке щастя для нас, сиріт, не сидіть вже все життя в цьому колгоспі? Чим хороші товарні вагони, шо вони добре продуваються, а знизу бураки гріють, і що їх часто зупиняють, на запасні колії одганяють, шо можна на станціях й гарячої води попить. Отак ми їдемо, хоча іноді вночі таки страшно, щоб нас були не вбили, а ще гірше — не ізнасілували.