Дэниел Киз - Війни Міллігана

Ввечері 7 березня 1990 року — за два місяці після смерті Ґері Швейкарта — ведучий новин Дуг Адер у випуску програми «Колумбус Ньюзвотч 4» розповів, що офіцери канадської кінної поліції знайшли чоловічий скелет. Його було поховано під кількома футами снігу на гірськолижному курорті у Вістлері, Британська Колумбія — це трохи на північ від кордону зі США. Поліція Беллінгема вважає, що це може бути тіло Френка Бордена.

— Поліція Беллінгема розслідує зникнення цього чоловіка. Вони звернулися до «Ньюзвотч 4» з проханням надати їм плівку зі зйомками картин Міллігана, які виставлялися в місті восени. Детективи вважають, що це допоможе їм встановити, чи має Мілліган стосунок до цієї справи. Можливо, на його картинах знайдуться пейзажі, написані у місці, де знайшли тіло? — На цьому ошатно одягнений сивий ведучий зробив особливий наголос. — Адже востаннє Бордена бачили саме разом з Мілліганом… Канадська кінна поліція вже проводить аналізи знайденого тіла. Вони кажуть, що це справді може бути Борден, але їм знадобиться щонайменше рік, щоб зібрати достатньо доказів для обвинувачення Міллігана в убивстві.

Письменника такі новини схвилювали, але Біллі на знахідку поліції відреагував зневажливо:

— Я вже розповідав тобі про той період мого життя. Повторюю: Борден живий.

— Ти казав, що він був живий, коли ти востаннє його бачив. А це було у 1986-му. З того часу хтось уже міг його вбити. Виходить, у них є скелет, який може виявитися скелетом Бордена, а ти їхній головний підозрюваний.

— Це не Френк Борден.

— Ти казав, що відвіз його в Канаду, а потім за кілька тижнів привіз назад через кордон. Він узяв зброю, піднявся на борт катера — і не повернувся. Я правильно пам’ятаю? Востаннє ти бачив його, коли він піднявся на борт того човна?

— Саме так. Скоро канадці порівняють зуби скелета з їхніми зліпками зубів Бордена — і зрозуміють, що це не він. Немає чого хвилюватися.

Наступного вечора канадська поліція повідомила, що зліпки зубів Бордена невідомим чином зникли. Без цих зліпків єдиним способом встановити особу померлого лишається лише аналіз ДНК, а на його проведення знадобиться багато місяців.

— Це погано, — зблід Біллі.

— Чому? — запитав письменник.

— Аналізи ДНК можна підробити. Вони легко могли отримати його волосся — знайти у його квартирі на якомусь гребінці. І тоді вони просто напишуть, що, згідно з аналізами, ДНК скелета та ДНК волосся збігаються. Це дозволить їм мене заарештувати. Клятий сучий ти син, Бордене!

— Не треба так про мертвих.

— Та я кажу тобі, він живий! Ті кістки не його! Вони все підлаштують! Господи, я навіть не думав, що вони зможуть копнути аж на чотири роки назад і дійти аж до Канади! Треба щось робити…

— А що ж ти можеш вдіяти?

– Є кілька варіантів, — пробурмотів він. — Тобі краще не знати моїх контактів. Я спробую передати Бордену, що якщо він не вийде на зв’язок — я піду до журналістів. Я переконаний, що аналіз ДНК проводитиме ФБР чи ще якийсь державний орган США — а їм буде легко підлаштувати все так, наче це скелет Бордена.

За тиждень по тому письменник знов приїхав до Біллі додому — вони регулярно зустрічалися для інтерв’ю. Коли Біллі відчинив двері, вигляд у нього був такий, наче він кілька днів не спав.

— Я ж казав: немає про що хвилюватися, — він позіхнув і всміхнувся. — Борден живий.

— Розкажи мені все, — письменник вмостився у кріслі і ввімкнув диктофон.

Біллі заходився міряти кроками кімнату, розповідаючи останні події.

— У суботу о першій дня мені телефонують. Я беру слухавку і чую: «Привіт, вилупку!» Я здивувався: «Що?» — кажу. А він пояснює: «Це твій йолоп телефонує!» Я тоді зрозумів, що це Борден. Ми так постійно одне одного називали. Він мене — вилупком, а я його — йолопом. Далі він каже, що, мовляв, йому хтось передав, що я хочу з ним зустрітися. Я кричу: «Де ти, в біса?!» Він називає місто, розповідає, як знайти там торговельний центр і каже: «Побачимося там завтра».

– І про що ти тоді думав? — спитав письменник.

— Я розлютився. Я хотів знати, де він подівся. Він міг би принаймні прислати мені фото зі свіжою газетою в руках — щоб я міг довести, що він живий. Але потім усе виявилося навіть гірше. Я сказав: «Слухай, ти маєш дозволити мені порушити обіцянку мовчати про те, що ти мені розповів». А він заперечує: «Ні, бо тут справа не в тому, що я можу потрапити за ґрати, а в тому, що мене взагалі можуть убити». «Але ти ж знаєш, що мене звинувачують у твоєму вбивстві?» — кажу я. «Ні, я не знав, — відповідає він. — Приїзди сюди, зустрінемося». На тому все — він просто повісив слухавку.