Дэниел Киз - Війни Міллігана

— Тільки не кажи, що ти виїжджав зі штату без дозволу судді Джонсона! — письменник був шокований.

— У мене не було часу, — знизав плечима Біллі. — Він зателефонував у суботу. Щоб дістатися до місця зустрічі, мені треба було дванадцять з половиною годин. На паркінгу біля того торговельного центру я був о сьомій тридцять ранку в неділю. Ще десь з годину чекав на нього. Тоді побачив, як сріблястий «Транс-Ам» робить коло по паркінгу. Я зрозумів, що це він, і вийшов з машини. У мене були номери з Огайо — тож я став поруч з машиною. Я розумів: йому треба спочатку переконатися, що це справді я, тож я не квапився. Крім того, від часу нашої останньої зустрічі я змінився. Він повільно під’їхав до мене, опустив скло і махнув — мовляв, їдь за мною. Я сів у машину й поїхав слідом. Ми їхали хвилин двадцять — аж поки він не спинився біля придорожнього кафе — «Шоніз» чи «Елбіз», я вже не пам’ятаю. Ми зайшли туди поговорити.

— Як пройшла розмова?

— Ну, я був страшенно сердитий на нього. Коли ми бачилися востаннє — біля того човна, — я перелякався, що він так і не вийшов. Він розповів, що тоді сталося, куди він поїхав і навіщо.

— Так розкажи мені.

— На тому човні він мав забрати сім кілограмів колумбійського білого китайця [65] Розмовна назва синтетичного сильнодіючого наркотичного засобу. . Цю партію він повинен був передати іншому чоловікові — а той на мулах перевіз би її через гори на півночі Юти і поширив би країною. Так ніхто ніколи й не дізнався б, звідки була поставка.

— А що таке «білий китаєць»?

— Це стовідсотковий чистий гідрохлорид кокаїну — нерозведений. Так його продавати не можна, бо нерозведений він може вбити. Найчистіший з усього, що буває.

— Тобто він мав укласти якусь угоду на тому човні?

— Так. Він казав, що наче все вже було заздалегідь домовлено. Але на борту його примусили спуститися по драбині вниз і через вихід з іншого боку провели на інший човен. А потім хтось почав стріляти у човен, і вони змусили його піти іншим шляхом. Так що, виходить, через рейджена Бордена ледь не вбили, можеш уявити?

— Ти ж не вигадуєш усе це? — перепитав письменник.

— Присягаюся. Я й сам хотів знати, що там сталося. Мені треба було це знати.

— Ну гаразд, продовжуй.

— Він розповів, що його відвезли у Блейн — це трохи на північ узбережжям, — і висадили там, — тут Біллі похитав головою. — А далі вже зовсім усе дико — ти мені не повіриш. Я й сам не знаю, чи вірю в це.

— То просто розповідай те, що розповів тобі він.

— Френк сказав, що він поїхав у Канаду, нічого не знаючи ні про свій розшук, ні про те, що поліція звинувачувала мене в убивстві. Після цього він поїхав у Гонолулу, на колишню військову базу, потім у Баху, далі якийсь час жив у Мексиці, після чого приїхав у Санта-Фе, де й жив, поки не закінчилися гроші. Тоді він вирішив знов займатися комп’ютерами. Він планував у будь-який спосіб зламати бази Лас-Вегаса, бо, як він казав, «усі грошенята крутяться там». Він почав збирати інформацію. Тижнями завантажував усе, що міг, — у нього назбиралося три чи чотири сотні дисків.

— То він купу часу витратив? Він що, шукав наосліп?

— Зламати систему — це як малювати чи збирати пазл. Коли останній шматочок стає на своє місце — уся інформація, яку ти зібрав раніше, стає вкрай цінною, бо в тебе з’являються можливості використати її кількома різними способами.

— А що саме він шукав?

— Він казав, що шукав номери банківських рахунків.

— Чиїх?

— Він і сам не знав. І йому було байдуже. Френк тоді не проводив паралель між Лас-Вегасом і організованою злочинністю. Він думав, це все казки для журналістів. Тож він годинами копавсь у файлах різних казино, ліцензійних бюро, гральних комісій — загалом у всьому, що бодай якось стосувалося держави. Френк дізнався, ким були найзаможніші люди в місті, у яких закладів були ліцензії, а в яких — ні… Він знайшов особисті файли, списки телефонних номерів — усе, що тільки міг.

— А там хіба люди не стежать за безпекою своїх систем?

— Деякі системи не мають такої потреби, оскільки дані, які там зберігаються, майже публічні. А інші, звісно, захищаються. Френк не знав, що на деяких базах даних встановлено автоматичне цифрове повернення сигналу — це система, яка може встановити, з якого номера ти телефонуєш. Скоро вони прийшли по Френка — і йому просто пощастило, що в цей момент його не було вдома. Усвідомивши, що здобута ним інформація належить серйозним людям з кримінального світу, він зрозумів: час тікати. Йому знадобилися нові документи, але часу зробити їх самостійно вже не було. Він інкогніто зателефонував у Департамент юстиції і запропонував угоду. Він знав, що в нього є неабиякий козир, і за свої диски він хотів отримати свободу й нові документи. Вони попросили його вислати їм кілька дискет і зателефонувати знов через кілька днів. Борден так і зробив. Коли він зателефонував їм знов, агент відповів згодою: «Так, у вас є потрібна нам інформація». Представники Департаменту розповіли Бордену, що у Нью-Йорку от-от мали висунути обвинувачення кільком організаторам злочинних угруповань. Френк наполягав на тому, щоб його захистили навіть у тому випадку, якщо їм удасться лишитися на свободі — саме тому його родині й беллінгемським поліцейським нічого не повідомили. Френка Бордена включили у програму захисту свідків. Коли я сказав, що на мене намагаються повісити його вбивство за допомогою знайденого в Канаді скелета, він пообіцяв сповістити про це своїх наглядачів.