Даниэль Глаттауэр - Північний вітер

Приємного вечора.

Лео.

Наступного дня

Без теми

Дорога Еммі, Вам не спадало на думку, що ми нічого не знаємо одне про одного? Натомість створюємо віртуальні образи та фантазійні портрети. Ставимо одне одному запитання, чия принадність у тому, щоб на них не відповідати. Ми робимо спорт із того, щоб будити цікавість і потім її ніяк не задовольняти. Ми намагаємося читати поміж рядків, поміж слів, навіть поміж окремих літер. Ми силкуємося одне одного правильно оцінити, водночас намагаючись нічого особливого не розповідати про себе. Що означає оце «нічого особливого»? А нічого. Ми ще нічого не розповіли про своє життя, про свої будні, нічого важливого.

Ми спілкуємося у вакуумі. Ми ввічливо повідомили одне одному про роботу. Ви теоретично можете створити мені гарну веб-сторінку, я Вам практично — надати (погану) лінгвопсихограму. Ото й усе. Завдяки передплаті того поганенького журналу ми знаємо, що живемо в одному місті. Щось іще? Ні, нічого. Навколо нас немає інших людей. Ми невідомо де живемо. У нас немає віку. У нас немає облич. Ми не розрізняємо день і ніч. Ми не живемо у певному часі. Перед нами лише монітори, суворі й таємничі. А ще у нас спільне хобі — ми обоє цікавимося геть незнайомою людиною. Браво!

Щодо мене, то дозвольте зізнатися: Ви мене надзвичайно цікавите, дорога Еммі! Не відаю чому, але точно знаю, що для цього був особливий привід. А ще я знаю, наскільки абсурдним є цей інтерес. Він не витримав би нашої зустрічі, і байдуже, як Ви виглядаєте, скільки Вам років, скільки Ви могли б узяти на нашу зустріч своєї чарівності, кмітливості, краси голосу, очей, рухів Ваших уст і крил носа. Підозрюю, що ця «надзвичайна цікавість» породжена цілком і поспіль електронною поштовою скринькою. Впевнений, що будь-яка спроба витягти інтерес назовні завершиться нікчемним провалом.

І на звершення маю до Вас запитання, дорога Еммі: Ви хочете, щоб я й надалі писав Вам листи? (Цього разу чекаю чіткої відповіді.)

Усього найкращого.

Лео.

Двадцять одна хвилина потому

RE:

Дорогий Лео, для одного разу це навіть забагато! Мабуть, маєте чимало вільного часу. Чи це для Вас робота? Ви за це отримуєте компенсацію? А як щодо податків? Знаю, я гостра на язик, але лише на письмі. І лише тоді, коли почуваюся невпевнено. Лео, Ви змушуєте мене почуватися непевно. Проте я точно знаю лише одне: так, я хочу, щоб Ви й надалі мені писали, якщо це Вам не складно. Якщо я ще не достатньо зрозуміло пояснила, то спробую ще раз: ТАК, Я ХОЧУ ОТРИМУВАТИ ЛИСТИ ВІД ЛЕО!!! ХОЧУ ЛИСТІВ ВІД ЛЕО!!! ХОЧУ ЛИСТІВ ВІД ЛЕО!!! ЩЕ БІЛЬШЕ ЛИСТІВ ВІД ЛЕО!!! ДУЖЕ НА НИХ ЧЕКАЮ!

А тепер хочу, щоб Ви мені щиро відповіли, чому Ви не мали причин мною цікавитися, а лише «особливий привід». Цього я конче не розумію, але мені дуже цікаво.

Бажаю Вам усього найнайкращого (і ще раз усього найкращого).

Еммі.

PS: Останній Ваш лист просто супер! Аж ніяк не кумедний, але насправді суперський!

Через день

Тема: Веселого Різдва

Знаєте, дорога Еммі, сьогодні порушу нашу з Вами традицію та розповім дещо про своє життя. Її звали Марлен. Ще якихось три місяці тому я б написав: її звати Марлен. А сьогодні кажу, що її звали Марлен. Після п’яти років теперішнього, що не мало майбутнього, я нарешті опинився у нашому минулому. Я не розповідатиму Вам про подробиці наших з нею стосунків, але скажу, що найпрекраснішим у них було щоразу починати все спочатку. Ми так затято починали все з самого початку, що робили це залюбки кожні кілька місяців. Ми були «найбільшим коханням у житті» одне одного, але лише тоді, коли розривали стосунки і знову намагалися зійтися.

Восени все зайшло ще далі: у неї з’явився інший мужчина, з яким вона цілком могла б залишитися. (Пілот якоїсь іспанської авіалінії. Хоч це й несуттєво.) Коли я про все дізнався, то раптом відчув стовідсоткову впевненість, що Марлен — «жінка мого життя» і я мушу зробити все можливе, аби не втратити її назавжди.

Тижнями я робив усе можливе, ба навіть більше. (Про подробиці краще все ж не розповідатиму.) Вона вже була готова дати мені, себто нам обом, останній шанс: Різдво у Парижі. І там я мав намір — тут можете посміятися від душі, Еммі, — зробити їй пропозицію. Хіба не бовдур? Вона чекала повернення свого іспанця, щоб розповісти йому всю правду про мене і про Париж. Сказати, що їй шкода. Коли я думав про Марлен і цього пілота, мене охоплювало огидне відчуття, наче в животі гудів двигунами іспанський аеробус. На календарі було 19 грудня.