Іван Байдак - Тіні наших побачень

Тоді вона думала, що він розуміється на коханні й залежності. І вірила йому. Хоча чим тут пишатися: втратою чутливості? Шкода, що не дозволяла собі лайливих слів — ті були б доречними.

Його втомив гамір міста, утомили вивіски аеропортів, мультимовне середовище, правила етикету й діловий стиль. Віднедавна це все стало набридати. Хоча останній день був цілком успішний. Його компанія співпрацювала з мережею німецьких банків, і йому вдалося домовитися про черговий аутсорс-­проект і ділові відрядження спеціалістів східноєвропейського ринку. Насправді він багато встиг за останню поїздку і цілком заслужив на келих французького вина, смачного, хоча й не зовсім доречного в Берліні. Його захоплювала технологія в усіх проявах: обчислення інформації, безпека користувача, швидкість виконання операцій. Йому подобалося бути свідком революції, почасти торкнутися майбуття. Хоча і робити це за методом вотерфоллу [2] Тут ідеться про так звану каскадну модель (англ. waterfall model). : поступово крокувати, а не кидатися. Але все-таки це вже набридло.

Деніелу набридли відголоски особистого життя, короткочасні інтрижки, які потім закінчуються відвідинами уролога, перемоги — спочатку для самоствердження, потім за звичкою, — узалежнення від жіночого тіла та колекційний максималізм. Усе це набридало, але міцно тримало його. Жінки були красивим доповненням інтер’єру, доказом успішності, інколи — натхненням, частіше — засобом розрядитися. Мультифункціональне створіння, допоміжне в усіх твоїх потребах за умови правильного користування. Останнє він вивчив досконало, а багато натомість не вимагав. Здається, жінок найбільше не люблять саме ті, хто від них найбільше залежний. Йому багато чого не подобалося в жінках, наприклад вимогливість, керована гендерними мотивами, або ж надмірна наївність як спроба маніпуляцій. І хто б міг подумати, що, керований гедоністичними поглядами, переповнений аморальним вантажем, скепсисом найвищого рівня, він панічно збиратиме речі, щоб переїхати до неї...

Будь-якій закоханості можна запобігти, вчасно зупинившись. Він знав це і практикував ідеально. Але завжди помічаєш якісь дрібниці, недоліки чи особливості, які зачіпають. Наприклад, її звичка раз за разом ставити на стіл прибори, а потім знову нарізати маленьку порцію. Його потішали ці зайві рухи. Її параноїдальна ідея перевіряти, чи замкнула двері. Стримана міміка, але живі погляди. Побутова акуратність і продумана обережність.

Загалом вона була логічна і зрозуміла, із набором доречних слів і правильних думок. І навіть ніжність набувала з нею забутого відгомону юності. Вона отри­мувала все, що від нього вимагали інші, але спонукала його діяти — не вимагала, просто схиляла до дій, викликала бажання вчинити, як вона цього хотіла. Йому це подобалося. Розумна жінка, з якою можна мати справу. А він не надто довіряв жінкам.

Вони зустрілися в ресторані, і, як вона потім зізнається, її розчулила його втома — не та, що була спричинена важким днем, а та, в якій відчувалися давні пошуки спокою. Чи, радше, скидалося на те, що йому варто було б трішки розслабитися.

— У мене квитки на «Маленькі подружні злочини», підеш зі мною в театр? Я давно не була на побаченні, — сказала вона, підсівши за його столик. — Який у тебе розмір члена? — було її наступне запитання. — Скільки в тебе було жінок?

Ще вона хотіла розпитати його про бізнес і модель машини, адже це те, чим чоловіки завжди «завойовують». Неначе вона не знала, до чого веде цей сценарій, неначе не вона його розпочала. Насправді хотіла вберегти себе від прийдешніх розчарувань і потреби дізнатися про його здобутки. Наче вона всього цього ніколи не зазнавала. І не знайшла кращої ідеї, ніж, запевнивши в інтимному результаті знайомства, змусити звернути на себе увагу. Сказати: «Мені треба, щоб мене цінували, цікавились мною». Хіба важко помітити, що її повільна хода — наслідок узування кросівок на регулярній основі, а вицвілий колір сукні свідчить не про вельми веселе світське життя.

— Сьогодні нічого не відбудеться, — сказала вона, знімаючи його сорочку, — мені холодно. Зігрій мені ноги. А завтра ми поснідаємо і втечемо від усіх.

І він залишився ще на два дні, забувши про квиток на ранковий літак, вимкнувши телефони. Вони разом провели час на озері. А він зауважив, що давно так вільно не почувався. І здавалося, він не зможе цього позбутися, уникнути, не зможе втекти — і не захоче.

— Припини повторювати мені про «доросле спри­йняття речей», — сказала вона на прощання. — Навіть коли все очевидно та зрозуміло, людям треба періодично слухати слова на підтвердження своїх думок. І що старшою людина стає, то більше, здається, їй це потрібно. Оскільки надто багато вже зрозуміло. І тоді такі дитячі дурниці дуже рятують, особливо коли їх говорить хтось близький, особливо коли хочеш це від нього почути.