Іван Байдак - Тіні наших побачень

Були конфлікти через вищеописані причини, холодні війни, конфронтації та бойкоти. Зрештою, момент, коли вже край, а людей тримає поруч фізична залежність.

Вона потім ображатиметься, але згодом відпустить. Якщо хтось зачіпає тебе, то це не лише твої проблеми, навіть якщо безпосередньо стосуються тебе. У кожного з нас свої ліміти, свої страхи і принципи. І що далі, то зрозуміліше, що в принципах і страхах нульовий глузд. Маючи принципи, ми маємо обмеження. Вибір людини є вибором людини. Пробачати чи злитися немає сенсу. Просто відпускати.

Андреа не розуміла чи не хотіла більше розуміти. Коли це стало нестерпним, то сама попросила його піти.

Вона довго намагалася бути непомітною, це маскування їй вдавалося добре і вберегло від потреби замикатися в обмеженому просторі. Та й навряд співробітники чи кілька друзів, що їх вона теж втратила через зосередженість на Мілані, якимось чином помітили б зміни, та якби й помітили, навряд чи схотіли б слухати причини. Утім, вона вбиралася в темне, намагалася уникнути необов’язкових контактів: замовляла їжу додому чи вдавала іноземку.

Її переповнював страх власного тіла, помітні ознаки старіння й відмирання, часом вона намагалася сховатися, п’яною — висміяти себе, а інколи хотілося вийти оголеною на центральну площу і дозволити чинити над собою все, кому і що б не заманулося: чи то перевірити рівень людської жорстокості, чи передчасно повернутися в клініку до колег із сусіднього відділення.

Тому вона почергово дозволяла прогресувати своїй надуманій агорафобії, шукаючи справ, які могли б затримати її вдома: відеоуроки оріґамі, старі американські серіали чи просто домашні клопоти, які створювали видимість зайнятості.

У певний період її навпаки відволікали походи на ринок, деталізація вибору продуктів, порівняння цінової політики супермаркетів-конкурентів, турецькі, японські й польські крамнички. Шопінґ її розвіював, як і безглуздий перегляд телебачення, читання інструкцій побутової техніки, вивчення гороскопів.

Андреа затіяла ремонт, який закінчився замовленням фарби, купила дюжину картин сучасних художників, здебільшого через вроджену доброту, заходилася піклуватися про домашні рослини, але вони не надто оцінили її турботу. Андреа стала справжнім експертом з починань. Господи! Чого не зробиш, аби не мучитися буденністю життя!

Не змінюються лише відбитки пальців і група крові, решта підвладна змінам і коригуванням, залежить від пауз, присвячених аналізу, від необов’язкових зобов’язань і людей, яких штучно впускаєш у життя — з відчаю, смутку чи через випадок. Андреа давно марила безтурботністю: не піднімати слухавку, не сплачувати рахунки, не виправдовувати слабкості... Ба простіше — не відповідати власним очікуванням. Знайти причину відмовляти чоловікам (одягати погану білизну як внутрішній стоп); знайти спосіб не хотіти їх (прочитавши східні методики); навчитися забувати його в місті, що скрізь нагадує про нього. Але нічого не дає результату, і тішать нечасті конверти з Арґентини й бажання спакувати речі та й поїхати першим рейсом.

Мілан приходив, аби падати дедалі нижче... Колись кожна зустріч була для неї шансом, вона вірила, що звичка, її ніжність чи бодай найменші спогади схилять його повернутися. Тому вона вкладала зачіску, завжди робила макіяж і про всяк випадок голила ноги, вона хотіла завжди бути для нього красивою. Згодом кожна нова зустріч ставала новим шансом поставити крапку, яка натомість викликала рецидив, і вона знову шукала компромісів, вигадувала теорії та провокації. Це патологія. Усіх дешифрацій імовірних причин. Це були формальності — як причини, так і останні зустрічі. Він заходив сплатити рахунки, перевірити пошту й залишити гроші. Його процес набуття громадянства затягувався, але цивільний шлюб і формальне спільне проживання були необхідні для звіту. Вона не хотіла створювати йому проблем.

— Усе гаразд, — відповідала Андреа, не підводячи очей. Бо найважче було усвідомлювати, що й причин не було, і їх не було — насправді, кохання не було, і це вона, зрештою, прийняла. Було лише його бажання отримати німецький паспорт.

Якось дядько написав їй, що завжди настає момент, коли людина перестає боятися втрат. Загартовує життєвий досвід або ж просто набутий імунітет. Зізнавався, що теж колись кохав одну жінку. І дуже боявся втратити її. Дуже. Через це, зрештою, і втратив. Але після цього прокинувся живим. І життя тривало: «Я не боюся зради. Колись би це завдало болю. Але я більше цього не боюся. Це не страшно. Неприємно, але це не був би кінець. Я б міг спокійно пережити все».