Іван Байдак - Тіні наших побачень

Її вчили терпіння й покори. Бо це найкращий спосіб боротися із труднощами, удаючи, що не помічаєш їх. Саме тому Андреа не впізнавала себе. Не розуміла, звідки взялася ця смілива зухвалість. Вона не вміла обирати, дозволяючи обставинам розпоря­джатися її життям. А вона якось підлаштовувалася. А потім відбувся колапс, бо людина завжди підводиться, якщо дістає дна — тіло автоматично запрограмоване на якийсь рух. Хоча її тіло й не звикло до різноманіття квінтесенцій. Колись подруга порадила їй геть утекти. Розпочати життя, де її ніхто не знає. Вона запевняла, що мозок завжди спрямований на забуття. А тим паче в новому середовищі.

І Андреа віддалася. Заплющила очі на всі застереження, зірвала всі стопи й запобіжники, перестала уникати небезпечних моментів. Що їй подобається, у що вона закохується, що завжди хотіла спробувати? Вона пообіцяла не впускати іншого чоловіка, допоки не забуде попереднього. Це наче змішані парфуми чи неправильно підібраний десерт до вина або ж сир до риби. Вона чула в якійсь передачі, як шефи висміювали останнє. Вона ж віднедавна і кулінарією захопилася. Про що вона тільки не думала....

Він їй був потрібен, щоб забутися. Хоча до нього теж були свої вимоги. Він не може її звинувачувати, не має ставити запитань — має звільнити її. Щоб вона зрозу­міла, що знову може бути собою, знову може бути сама.

Ці три дні з Деніелом були перепусткою, звільненням. Вона усвідомила: втрачати нічого, врешті, вона нічого більше не очікує, сприймає все як є. І це зовсім не смиренність, а філософія. Адже аналіз почуттів не має сенсу, почуття не треба проговорювати — їх достатньо відчути, розслабитися, піддатися течії, а не просто йти вздовж берега, боячись зайти в море.

Він сказав, що все покине й переїде до неї... Яка самовпевненість! Їй простіше сприйняти це за дурницю, авантюру, спустити все на жарт і розчинити в часі, аніж дозволити цьому статися.

Гештальт закрито. Андреа всміхалася.

Вона, зрештою, залишила валізи. Взяла кілька пар білизни, дві сукні, черевики та іспанський розмовник.

Сан-Франциско, листопад, 2016

Я потім довго згадував саме цю зустріч. Наче цей день був визначальним, попри те що були наступні, де ми ставали щирішими, ближчими, можливо, навіть зрозумілішими одне одному. Імовірно, це пов’язано з обстановкою, яка не спонукала до знайомства, або ж зі знайомством, яке ні до чого не спонукало. Такі випадкові можливості часто підстерігають нас у моменти найбільшої чи то напруги, чи то розслабленості. Але право вибору завжди залишається.

Терпке літнє повітря поступово наповнювало зал очікування і робило це і без того нестерпне очікування ще нестерпнішим. На екранах транслювали останні новини та рекламні ролики. Навколо метушилися туристи. Диктори оголошували найближчі рейси, що спричиняло внутрішні міграції подорожніх. Спостерігати за цими рухами найцікавіше, коли ти сам його безпосередній учасник. Якщо вслухатися в розмови, можна дізнатися деталі бізнес-поїздок, сімейних вікендів або пережити емоції першого польоту. Можна допомогти шукати багаж, пройти реєстрацію або просто поспівчувати тим, хто свій рейс благополучно пропустив. Тоді варто зауважити, що цей випадок мав би змусити задуматися над правильністю маршруту. Або ж стежити, як вони, розгублені чи сповнені агресії, щосили намагаються довести справу до логічного завершення, часто гортають сторінки паспорта або нервово поглядають на годинник.

Я теж любив дивитися на годинник. Мені здавалося, що стрілки інколи рухаються нерівномірно. Здебільшого це було спонуканням до філософських роздумів, специфічною роботою годинникового механізму чи зоровою ілюзією через тривалу концентрацію погляду. Зрештою, все закінчувалося, коли мені паморочилося в голові й хотілося закинути до рота льодяник і випити мінералки.

Дечому просто не варто надавати значення. Деякі речі відбуваються за замовчуванням, попри наше бажання чи заперечення. Деякі речі стають глобальними лише на певний час. Те, чого остерігаєшся, частіше за все не відбувається.

Мені здається, потрібно все сприймати за фактом, оскільки моделювання умовної реальності частіше за все не має нічого спільного з об’єктивною. Тому не варто відмовлятися від точки призначення, навіть якщо маршрут змінюється через обставини. І не слід побиватися за часом, який маєш витратити на дорогу, коли пункт прибуття визначений наперед. Інколи ми маємо щось виконувати, бо так годиться. Хоча сподівання не завжди дарує винагороду. Так само як і невизначеність часом підказує правильні кроки, а певність результату призводить до апатії. Саме через це я люблю метушню. Особливо перебування посеред хаосу в ролі спостерігача, який уважно стежить за акторами, що із серйозним, діловим виглядом ставлять умовні галочки у своїх умовних планах, ведуть розрахунки, складають звіти. І врешті ненавидять усіх навколо, а себе почергово жаліють або беруть на кпини.