Іван Байдак - Тіні наших побачень

Як виявилося, Джейсі вела його близько трьох місяців. На сторінці було чимало фото, коментарів, посилань і відео. Усе здавалося максимально серйозним, утім, я так і не зумів вивчити ані назви того загадково звіра, ані точного місця, в якому вона перебувала. Я намагався прочитати якнайбільше її дописів — хотів у такий спосіб познайомитися. На моє щастя, вона активно ділилася своїм життям зі сторонніми. Зрештою, це був лише професійний бік. Проте мені вдавалося помітити між цим особисті хвилювання. Вона говорила, що любить тварин, бо знає більшість алгоритмів, за якими з ними можна домовитися. Описувала логіку дій, висловлювалася про те, що від тварин не слід очікувати неприємних сюрпризів, якщо правильно з ними поводитися. Чого не скажеш про людей.

До того вона проводила акцію проти дельфінаріїв, оскільки вважала дельфінів найінтелектуальнішими земними істотами. Порушувала питання заборони проведення дослідів на тваринах. Сама, до слова, була вегетаріанкою. У блозі було описано чимало акцій із допомоги тваринам, створення різних притулків та вимог ліберальності в людському ставленні. Вона переймалася допомогою тим, хто не в змозі про себе подбати самостійно. Це було її життєвим кредо і основною метою. Інколи вона виходила за межі здорового глузду, утім, я намагався її зрозуміти. Мені хотілося її зрозуміти. Тому я активно стежив за її дописами.

Дбати про своє життя в мене не було часу — принаймні не про всі його аспекти. Тим паче вдаватися до якихось поміток чи настанов собі. Деякі справи просто виконував автоматично, перевівши їх у режим «за замовчуванням». Через це мені важко було інколи проаналізувати життєдіяльність Джейсі, її спробу охопити максимум цікавих занять. Адже медично доведено саме однозадачність мозку. Він найкраще працює в стані зосередженості на певній діяльності. І не в змозі функціонувати за енної кількості подразників, бо в такому разі відбувається деконцентрація уваги, оскільки постійно збуджуються протилежні частини мозку, що призводить до емоційних розладів.

Можливо, мій медичний підхід не завжди правильний, але я звик дивитися на речі з наукової точки зору. Наприклад, щастя — це збільшення кількості сірої речовини в певній ділянці мозку через взаємодію гормонів. Інколи на це впливають різні чинники: генетика, клімат, вплив музики чи медитації — які сприяють виробленню певних хімічних речовин, що провокують необхідні реакції мозку. Очевидно, це не миттєве рішення людини почуватися чи не почуватися щасливою. Отже, мінливість настрою не має нічого спільного із відчуттям. Відчуття — це інше. Наприклад, кохання — також не відчуття. А реакції гормонів, які знову ж таки виникають за певних зовнішніх чинників. Якщо бути точним, це взаємодія феромонів — андростерону в чоловіків та копуліну в жінок. Виникнення цих гормонів спровоковано появою привабливого для тебе об’єкта. Із часом у мозку людини виникає фенілетамін, який знижує рівень тривоги через новий контакт. Отже, відбувається звикання до певного суб’єкта. Згодом виробляється серотонін, що впливає на нашу активність за умов перебування поруч із необхідним об’єктом, передаючи імпульси між нервовими клітинами мозку. Приблизно так виникає любов, тобто комбінація необхідних гормонів. Із серцем ця емоційна реакція не має нічого спільного. Серце просто перекачує кров. Усі емоції виникають у мозку. Тому не потрібно свої психічні розлади виправдовувати якось інакше.

Удруге ми зустрілися в аеропорту. Це був французький Шарль де Голль, у якому інколи, здається, можуть заблукати навіть працівники. Через це зустріч видалася мені ще більш знаковою. Цього разу я піді­йшов до неї, як до давньої знайомої, Джейсі також зустріла мене радісно. Зрештою, вона завжди була щира та ввічлива, просто її сконцентрованість на власних думках справляла враження відчуженості.

Я прилетів із лекцією, присвяченою проблемам психологічних чинників апатії. Тема була загальна й нецікава, читав я її для студентів першого року навчання. Тому вирішив навіть не ділитися цим із Джейсі, обмежився інформацією про назву готелю й тривалість перебування у Франції.

Вона? Звісно, просто пила каву й нікуди не поспішала. Мабуть, на щось чекала. Але нічим безпосередньо не ділилася. Тому наше спілкування не задалося, і я пішов.

Згодом помітив за собою залежність стежити за її життям. Тільки до перегляду її блогу тепер додалося коротке листування. Ми спілкувалися нечасто. Здебільшого вона надсилала листівки та світлини. Але в цьому відчувалася особливість. Я почувався особливим.