Іван Байдак - Тіні наших побачень

Колись вона сказала, що моє життя схоже на архітектурний проект, де все має бути виконано точно і за визначеним порядком, тільки тоді можна сподіватися на результат. Своє життя вона назвала лотереєю, акцентуючи, що в моєму випадку можна сподіватися на достаток, але не на джекпот. На той момент я мав власний кабінет, де працював над різними побутовими розладами, але й далі мав справу з особливо важкими випадками. Вона й далі їздила між різними притулками, але я частіше помічав скепсис у її ставленні. Джейсі поступово втрачала ентузіазм і віру в людей.

Якось вона не писала мені понад рік, видалила свої «Livejournal» та «Інстаграм». Але вирішила, мабуть, повідомити мене бодай малою запискою. «Я маю намір віддатися релігії», — написала вона нервовим почерком (скоріш за все, рішення, як завжди, було квапливе, тому її пройняло хвилювання) на лику якогось святого. Після чого (як я вже здогадався) взяла мінімум речей і подалася в якийсь індійський монастир. Після того від неї нічого не чув. Потім я зустрів її у своєму кабінеті.

— Привіт, Генрі, — вона впізнала мене.

У палаті було похмуро. Вона навмисно запнула штори, крім того, більшість речей зібрала в одному кутку, таким чином створивши певний простір в іншій частині кімнати.

— Я досі люблю порядок, — зауважила Джейсі.

— Ти як?

— З релігією в мене також не склалося. Надто багато абстракції. — Вона наче передбачала мої запитання.

Декілька днів я намагався її провідувати мінімально, аналізував перші дані тестів і сам намагався усвідомити те, що відбулося. Моя подруга сама звернулася до психіатричної клініки, посилаючись на свою прогресивну апатію та потребу в медичній допомозі. Перший місяць їй вводили лише заспокійливі, вона особливо не пручалася. Вела себе покірно та виважено. Жодного чинника, який спотворював би реальність, виявлено не було. Їй не загрожувала шизофренія. Проблема була в іншому.

— Ти не проти піти сьогодні зі мною у філармонію? Наскільки пам’ятаю, тобі подобалася фортепіанна музика.

— Мені не заборонено покидати територію клініки?

— Я твій лікар. Вважай це частиною терапії.

— Ти змушуватимеш мене розмовляти з людьми?

— У тебе є якісь застереження?

— Я навряд їх зрозумію. Вони будуть посміхатися. Діставати задоволення, хоча їх це не обходить. Мало що стосується самих людей безпосередньо. Зачіпаються певні рецептори, які змушують відчувати ті чи інші емоції. Але це зовнішні чинники, які аж ніяк не впливають на самопізнання чи внутрішній розвиток. Ти лише стежиш, що і як на тебе впливає.

— Зауваження правильні, — я перебив її, — і завдання кожного — знайти те, що впливає на нього позитивно, змушує комфортно почуватися. Натомість уникати негативних подразників.

Тому вона й відмовила. А наші розмови далі торкалися філософських і, як вона говорила, абстрактних понять. Джейсі завжди відповідала правильно, невимушено, наче людину переконали чи вона завчила відповіді й максимально чітко висловлювала ідеї, які не мали б суперечити соціально усталеним категоріям. Єдине: вона більше не вірила словам. Вони втратили силу й значущість. Вона могла вимовити фразу як абсолютну істину. За мить висловити протилежну думку, після чого зайтися істеричним сміхом. Для неї ніщо більше не мало ваги.

Ми багато гуляли територією парку. Вона розпові­дала про свої подорожі. Точніше, відповідала на мої запитання. Я пообіцяв їй не нотувати оповіді. Вона хотіла, щоб це мало природний вигляд. Хоча роз­повідала про все, наче про сторонні події, які від­бувалися зовсім не з нею.

— Я не дуже люблю це все згадувати, як і роз­повідати комусь. Це все відбувається тому, що ти мені подобаєшся.

Деколи здавалося, що все буде добре, у якісь моменти нам спільно вдавалося сплести всі вузли її свідомості, чітко розібрати питання, які її хвилювали. Вона дякувала, обіймала мене, але за мить знову заходилася плачем. У неї постійно змінювався настрій.

Особливо коли ми порушували питання повернення до нормального режиму життя. Певної миті я боявся, що вона надто звикла до клініки і тепер решта стане для неї чужим і стресовим.

Причини апатії бувають різні. Здебільшого це стреси, емоційне вигорання, хронічні захворювання чи зовнішні залежності, психологічний тиск і неможливість одразу впоратися з проблемою, яка доводить до пригніченого стану. Утім, ці чинники я завжди зводив до одного: втрати віри в те, що раніше давало сили з усім боротися.

Спершу кожну ситуацію людина сприймає через центри відчуття: слух, зір, дотик. Після цього інформація потрапляє до мозку, де відбувається її аналіз, а також розглядання різних варіантів та планування вирішення проблеми. У результаті обирається відповідна реакція. За кожен етап відповідає певний мозковий центр. Але в разі психічних відхилень деякі функції центрів порушені. Тому завдання психіатра — відновити або блокувати дії конкретних мозкових центрів, а згодом налаштувати мозок на об’єктивне сприйняття. Поетапно це знову ж таки складається з пунктів: